Коли ми згори дивилися на ті будівлі, що їх людина спорудила собі на оборону, на втіху, на те, щоб прогодуватися, і на пошанування Бога, часи перед нашими очима стоплювалися в одне. І, як із відкритих могил, невидимо вставали мертві. Вони завжди присутні біля нас, коли наш погляд з любов’ю зупиняється на забудованій у давнину місцевості, і так само, як у камені, і в борозні живе їхня спадщина, так у полі й на луці панує їхній дух, вірний дух предків.
Позад нас, із північного боку, до Маріни прилягала Кампанья, відгороджена від неї Мармуровими скелями, наче валом. Навесні цей пояс лук стелився, немов високий квітковий килим, по якому повільно рухалася, пасучись, худоба, наче пливла в барвистій піні. Опівдні вона відпочивала в болотистому, прохолодному затінку вільх та осик, що утворювали на широкій рівнині листяний острів, звідки часто здіймався дим пастушачих багать. Там видно було розкидані далеко одне від одного великі подвір’я зі стайнями й клунями та високими журавлями колодязів, з яких брали воду напувати худобу.
Улітку тут було дуже гаряче й парко, а восени, в час парування змій, ця смуга ставала порожня й випалена, як пустеля. З другого краю вона переходила в болотисту рівнину, в хащах якої не було вже й натяку на якусь людську оселю. Тільки де-не-де на березі темного болота видніла очеретяна хижка, яку ліплять для себе мисливці на качок, а у вільхах були вимощені засідки, наче воронячі гнізда. Там уже панував старший лісничий. Скоро місцевість починала підійматися, і на ній ріс високий ліс. Від його узлісся ще відбігали в смугу лук, ніби довгі серпи, гаї, які там називали відногами.
То було царство, яке охоплював погляд навколо Мармурових скель. Із їхньої вершини ми бачили життя, що, добре засноване і зліплене на давніх засадах, немов виноградна лоза, розвивалося й давало плід. Бачили також його межі: гори, де серед варварських народів жила неприборкана воля, але без добробуту, а на півночі — болота й темні долини, з яких загрожувала кривава тиранія.
Дуже часто, стоячи вдвох на вершині, ми розмірковували, скільки всього треба, щоб зібрати врожай і спекти хліб, але, мабуть, не менше його треба й на те, щоб дух безпеки міг розгорнути крила.
9
За добрих часів на чвари, що віддавна точилися в Кампаньї, майже не звертали уваги, і слушно, бо таке діється в усіх місцевостях, де є пастухи й луки для випасу худоби. Ранньої весни спалахували суперечки за нетавровану ще худобу, потім, тільки-но починалася суха пора, — боротьба за водопої. А ще, бувало, великі бугаї з кільцем у ніздрях, що навівали жінкам Маріни страшні сни, забігали в чужі череди і гнали їх до Мармурових скель, біля підніжжя яких біліли роги й ребра.
Та насамперед народ пастухів був дикий і невгамовний. Майно в них споконвіку переходило від батька до сина, і, коли вони сиділи в лахмітті навколо своїх багать, зі зброєю в руці, такі, як їх створила природа, було добре видно, що вони відрізняються від люду, який плекає на узбіччях виноград. Вони жили так, як у ту пору, коли ще не знали ні хати, ні плуга, ні ткацького верстата і споруджували тимчасовий прихисток там, де саме паслася їхня худоба. Такому способові життя відповідали і їхні звичаї та примітивне почуття права і справедливості, цілком засноване на відплаті. Тому кожне вбивство розпалювало полум’я помсти, що горіло не один рік; траплялася ворожнеча кланів та родин, про походження якої давно вже забули, а проте вона рік у рік вимагала кривавої данини. Тож правники в Маріні називали випадки, що бували в Кампаньї, брутальним беззаконням; не запрошували вони пастухів і на привселюдне обговорення, а посилали на їхній терен уповноважених. У інших округах орендарі магнатів та господарів ленних маєтків, що жили на луках у великих садибах, дотримувалися права. Крім них, були ще й вільні пастухи, що володіли неабияким майном, як Батаки і Беловари.
Спілкуючись із цим суворим народом, ми вчилися пізнавати й те добре, що було йому властиве. Це насамперед його гостинність, яку вони виявляли до кожного, хто сидів біля їхнього багаття. Не раз можна було побачити в колі пастухів і міське обличчя, бо всім, кому доводилося тікати з Маріни, перший притулок давала Кампанья. Незрідка тут з’являлися боржники, яким загрожував арешт, та мандрівні студенти, що їм під час пиятики траплялося завдати аж надто влучного удару, в товаристві ченців-утікачів і всякого наброду. Навідувалися до Кампаньї також юнаки, що прагнули волі, та закохані пари, що хотіли жити так, як жили пастухи.
Тут за всіх часів снували мережу таємних змов, що обплітала кордони міцного ладу. Сусідство Кампаньї з її невдосконаленим правом, мабуть, було вигідне багатьом, чиї справи погіршувалися. Більшість їх поверталася назад, коли час і добрі приятелі працювали на них, а інші зникали навіки в тамтешніх лісах. Та після Альта Плани перемогли згубні нахили, що їх, як вважають, завжди плодить поразка. Часто до виснаженого тіла через рани потрапляє зараза, яку здорові навряд чи й помічають.