Щоправда, між великими співцями не знаходилося нікого, хто погодився б на таку ганьбу, хоч йому й пропонували золоті гори. Тоді партії почали брати на це арфістів, що пригравали до танцю на щорічних храмових святах, та сліпих гравців на цитрі, які звеселяли підпилих гостей біля шинквасів у домах розпусти піснями про Венерину мушлю чи про ненажеру Геракла. Отже, герої і співці були варті одні одних.
Але тепер люди знали, що поетичний розмір ніяк не можна підкупити. До його невидимих колон і брам не досягало полум’я руїни. Нічия воля не вдиралася в його милозвучність, а тому ті, хто гадав, що пожертву такого рівня, як ебурнум, можна отримати за плату, лишилися тільки ошуканими ошуканцями. Ми були присутні на першому з тих урочистих похоронів і побачили, що там сталося те, чого ми й сподівалися. Найманий виконавець, що мав здолати високу, змайстровану з легкого, вогнистого матеріалу споруду вірша, відразу ж почав затинатися і збився з ритму. Та потім мова його полилася вільно, і він вернувся до простацьких ямбів ненависті й помсти, розміру, що бабрається в бруді. На тому видовиську ми побачили юрми людей у червоному святковому вбранні, яке одягають до ебурнума, члени магістрату й духівництво також були в мантіях. Завжди, коли орел здіймався в небо, панувала тиша, а цього разу зчинився радісний галас.
Від того шаленого крику нас, а з нами й ще багатьох присутніх, огорнув сум, бо ми відчули, що тепер Маріну залишив добрий дух предків.
11
Можна було б назвати й ще багато прикмет, що свідчили про занепад. Вони — як висипка на тілі: з’являється, зникає і знов повертається. Траплялися й щасливі дні, коли все, здавалося, було, як раніше.
Саме в цьому й полягало мистецтво старшого лісничого: він нагнітав страх малими дозами, які поступово збільшував, а все це з метою паралізувати опір. Роль, яку він відігравав у тому безладді, дуже тонко задуманому в його лісах, була ніби роллю охоронця ладу, бо тимчасом як його примітивніші агенти, що сиділи в спілках пастухів, роздмухували анархію, втаємничені пробиралися до державних закладів та магістратів, ба навіть до монастирів і здобували там славу сильних людей, здатних приборкати простолюд. Старший лісничий нагадував недоброго лікаря, який спершу залишає хворого на муки, щоб потім легше було намовити його на давно задуману операцію.
Певне, в магістратах були люди, що бачили ту гру наскрізь, але вони не мали сили стати їй на перешкоді. В Маріні віддавна тримали найманців, і, поки був лад, ті чужі загони служили добре. Тепер, коли порушення звичаїв докотилося до узбережжя, кожен найманець почав шукати вигоди, і Біденгорн, їхній ватажок, миттю набув неабиякої ваги. Навряд, щоб він дуже хотів допомагати міській владі міняти становище, таке вигідне для нього; навпаки, він почав удавати з себе неприступного, тримав свої загони біля себе, як гроші, покладені на відсотки. Він опосів із ними стару фортецю й жив у ній як у Бога за пазухою. Під склепінням великої башти він улаштував покій для учт і там, у затишку мурів, чаркував собі зі своїми підлеглими. Серед барвистого вітража на хрестовині вікна виднів його герб — два роги й підпис: «Друзі до нас, недруги повз нас!»
Біденгорнові, як багатьом із півночі, була властива грайлива облудність, що її часто недооцінюють. Уміло вдаючи зажуреного, він вислуховував тих, хто приходив до нього скаржитися, потім за чаркою палко обстоював лад і право, — проте ніхто не бачив, щоб він ставав збройно в їхній обороні. Водночас він підтримував стосунки не тільки зі спілками племен, а й з капітанами старшого лісничого, яким на кошт Маріни влаштовував розкішні учти. З тими лісовими капітанами він підклав громаді велику свиню. На словах завжди готовий допомогти Маріні, він передав капітанам та їхнім лісовим харцизякам нагляд за сільськими округами. Таким чином під маскою ладу запанував безоглядний страх. Спершу під рукою в капітанів було небагато людей, і діяли вони поодинці, як жандармерія. Це насамперед стосувалося ловців. Ми часто бачили, як вони нишпорили навколо нашого скиту і, на жаль, ще й підобідували в Лампузиній кухні,— лісова голота, як її змальовують у книжках, дрібні, з примруженими очима, довгими чорними бородами й подзьобаними обличчями; говорили вони злодійським жаргоном, що ввібрав у себе найгірше з усіх мов — був ніби зліплений з кривавого бруду.