Зброя в них була мізерна — сильця, тенета й вигнуті кинджали, що їх називали кривавими винарями, а ще ті ловці були обвішані різною дрібного звіриною. На наших Мармурових скелях вони робили засідки на великих перлистих ящірок і ловили їх давновідомим способом: тоненьким сильцем, зволоживши його перед тим слиною. Ми часто милувалися тими гарними, золотаво-зеленими з білими мерехтливими цятками тваринками, особливо як бачили їх серед чіпкого ожинового пагіння, що восени вкривало скелі. На їхні шкірки був великий попит серед французьких куртизанок, яких старий утримував при своїх дворах; а ще його дженджики й шибайголови замовляли собі з них пояси та гарні футляри. Тому тих чудових тваринок нещадно виловлювали й поводилися з ними вкрай жорстоко. Ті гицлі навіть не завдавали собі труду вбивати ящірок, а здирали шкіру з живих, потім скидали їх, уже страхітливо білих, до підніжжя скель, де вони конали в муках. У ницих серцях завжди жевріє глибока ненависть до краси.
Такі витівки браконьєрів були тільки приводом для шпигування за подвір’ями та будинками: ану ж у котромусь живі ще залишки волі. Тоді повторювалися бандитські вибрики, відомі вже з Кампаньї, і їхніх мешканців серед ночі забирали. Додому ніхто не повертався, а те, що люди пошепки розповідали нам про їхню долю, нагадувало облуплені ящірки, які ми знаходили біля скель, і серця наші огортав сум.
Потім з’явилися й лісники, яких часто бачили за роботою на покритих виноградниками узбіччях та пагорбах. Здавалося, що ті лісники перемірювали землю, бо вони закопували стовпи з рунічними написами й тваринними символами. Їхня поведінка на виноградниках вражала ще дужче, ніж сваволя ловців, бо вони ходили по віддавна обробленому полі, як по диких луках, не зважаючи ні на межі, ні на стежки. Не складали шани вони й святим образам. Вони вешталися по багатій країні, як по неосвоєній і неосвяченій пустелі.
Це все підказувало нам, чого ще можна було сподіватися від старого, який причаївся в глибині своїх лісів. Йому, який ненавидів плуга, збіжжя, виноградну лозу й одомашнених тварин і якому гидкі були відкрите поселення й відкрита людська душа, йшлося не про володіння таким достатком. Йому ставало радісно на серці аж тоді, коли на руїнах міст зеленіли мох і плющ, а під наїжаченими склепіннями соборів літали в місячному світлі кажани. Останні дерева з його лісу мали рости аж на берегах Маріни й полоскати своє коріння в її водах, а над їхніми верховіттями біла чапля мала зустрічатися з чорним лелекою, що летів із дубових гаїв на болота. Чорнозем виноградників мали рити дикі свині, а плесами монастирських ставків кружляти бобри, коли на смерканні туди йтимуть прихованими стежками на водопій великі череди диких звірів. А на узліссях, де вже дерева не могли пустити коріння в мочар, напровесні мали ширяти слукви, а пізно восени налітати на ягоди дрозди.
12
А ще старий лісничий не любив ані селянських садиб, ані житла поетів, ані будь-якого іншого місця, де панувала розумна праця. Харцизяки, яким так подобалося за кимось стежити та когось цькувати, всі, як один, від батька до сина, віддані старому, належали ще не до найостанніших мешканців його земель. Вони були досвідчені мисливці. А ті недолугі ловці, яких ми бачили біля Маріни, походили з дивних сіл, що їх старий утримував у глухих ялинниках.
Фортуніо, який найкраще знав володіння лісничого, розповідав, що то були скупчення старезних хиж зі стінами з глини, замішеної на рубаному очереті, і з стрімкими дахами, вкритими вибляклим мохом. Там жив, наче верховодки в печерах попід берегами, різний підозрілий люд, вільний, як пташки небесні. Навіть якщо той люд перебував десь у мандрах, у його лігвах та кублах завжди залишалося щось від нього, як у горшках, де товкли перець, завжди зберігався його пахучий дух.
У ті хащі і під час воєн, і в мирні часи втікали всі, кому загрожувало знищення, — гуни, татари, цигани, альбігійці й різноманітні єретичні секти. До них прилучалися втікачі від військової поліції або катової руки, рештки великих розбійницьких зграй із Польщі та пониззя Рейну й жінки, що їх вигнав за міську браму охоронець закону, бо вони заробляли собі на хліб тільки тим місцем, на якому сидять. Тут влаштовували свої відьомські кухні маги та чародії, що уникли вогнища; втаємничені, венеційці й алхіміки, вважали ці нікому невідомі села прихистками чаклунства. Я бачив у руках Фортуніо манускрипт рабина Ніліфера, що, вигнаний зі Смирни, у своїх мандрах загостив був і до цих лісів. З його твору було видно, що тут, ніби в каламутних болотах, береги яких опосіли щурі, відбивалася всесвітня історія. Тут був схований ключ до багатьох її темних шухляд; казали, що майстер Війон, коли його вигнали з Перуара, знайшов притулок у котромусь тутешньому лісовому кишлі,— в них раз у раз ховалися якісь підозрілі ватаги і кокільяри так само. Потім вони знов перебиралися до Бургундії, але це було для них постійне місце втечі.