До того ж ми на Альта Плані здобули собі приятеля, бо біля перевалу нам у руки попався юнак Ансґар, син господаря з Боданальпа, і обмінявся з нами подарунками. З тераси Боданальп бачився нам синьою лукою, глибоко схованою в морі льодовиків, і думка про те, що в садибі, розташованій у тій долині, нам ладні будь-коли надати братній притулок, додавала нам певності.
Коли ми ще у своїй батьківщині на півночі поклали зброю назад до зброярні й замкнули її там, нам запраглося життя, вільного від будь-якого насильства, і ми згадали свої давні студії. Ми попросили мавританців із честю відпустити нас і були переведені з чорно-червоно-чорною стрічкою до братства вільних. Нам, певне, не забракло б ані мужності, ані мудрості, щоб піднятися в тому ордені на високий щабель; але ми не здатні були дивитися зі свого високого становища на страждання слабких і безіменних, як дивляться з сенаторських сидінь на арену. А що як слабкі перестануть визнавати закон і в засліпленні самі відімкнуть замки, повішені задля їхньої ж безпеки? Мавританців ми також не могли цілком засуджувати, бо справедливість і несправедливість тісно переплелися; фортеці хиталися, і час дозрів був до страхітливого. В цьому людський лад схожий на космос, який час від часу, щоб відродитися, мусить поринути в полум’я.
Тож, мабуть, ми добре зробили, що відійшли від справ, на яких слави не здобудеш, і мирно повернулися до Маріни, щоб на сонячному узбережжі віддатися вивченню квіток, у нетривких барвистих знаках яких ховається незмінне, наче в образному письмі, і які схожі на годинники, що на них завжди можна побачити правдивий час.
Та тільки-но ми устаткували дім та город і наша праця налагодилася так добре, що дала перші наслідки, як над Мармуровими скелями з боку Кампаньї нависла загроза вбивств і підпалів. Коли заворушення охопило й Маріну, ми змушені були збирати відомості, щоб знати, що нам загрожує і чи велика та загроза.
З Кампаньї нам приносив їх старий Беловар, якого ми жартома називали арнаутом і який часто навідувався на кухню до Лампузи. Він приходив із зіллям та рідкісним корінням, яке його жінки викопували з родючого грунту на пасовиську і яке Лампуза сушила на ліки та напої. Через те ми з ним заприязнилися й випили не один глечик вина на лаві в сінцях перед кухнею. Беловар був дуже надійний, коли йшлося про народні назви квіток. Він дуже добре знався на рослинах, і ми залюбки вислуховували його розповіді про них, щоб збагатити свою синоніміку. Знав він також, де ростуть рідкісні види рослин, — як-от ремінні язички, що цвітуть у кущах і пахнуть тоді цапом, безріжки, пелюстки яких мають форму людського тіла, і зозулинець, квітки якого схожі на око пантери. Тому ми часто брали його в провідники, коли ходили по квітки на той бік Мармурових скель. Він знав там кожну стежку аж до лісів; особливо ж, як пастухи зворохобилися, його супровід став надійним захистом.
У цьому старому втілювалося все те найкраще, що могли дати пасовиська, — правда, в іншому розумінні, аніж те, що його вимріяли мускадини, яким здавалося, ніби вони відкрили в плем’ї пастухів ідеальних людей, і які почали їх оспівувати у віршах, складених у рожевих тонах. Беловар мав сімдесят років. Він був високий, худорлявий, із білою бородою, що дивно контрастувала з його чорним чубом. На його обличчі насамперед звертали на себе увагу темні, видющі, як у сокола, очі, що пильно обстежували місцевість навколо, не лишаючи нічого непоміченим; проте, коли Беловар гнівався, в них, як у вовчих, спалахували вогники. Старий носив у вухах золоті кільця, на голові — червону хустку й підперізувався червоним поясом, з-за якого виглядав кинджал. На дерев’яному руків’ї тієї старовинної зброї були вирізані й пофарбовані в червоне дванадцять карбів. Коли ми познайомилися з ним, старий саме втретє одружився і взяв шістнадцятирічну дівчину, якій не давав попуску і яку, мабуть, ще й лупцював, бувши п’яним. Коли він заводив мову про чвари і криваву помсту, очі в нього спалахували, і ми розуміли, що вороже серце, поки воно жило і билося, тягло його до себе, немов магніт, і що відблиск тих актів помсти робив із нього співця, як багато кого в Кампаньї. Коли там біля вогнища на пошану пастушачих богів випивали добру чарку, то хтось підводився й виголошував промову, славлячи смертельний удар, завданий ворогові.