Выбрать главу

За якийсь час ми звикли до старого й добре ставилися до нього, як добре ставляться до вірного пса, дарма що в ньому ще живе вовча вдача. Хоч у ньому бушував підземний вогонь, проте нічого ганебного він не робив, і через це темні сили, що насувалися з лісів у Кампанью, ненавиділи його. Ми швидко помітили, що це суворе, непригладжене життя було не позбавлене чеснот; добру воно також віддавалося палкіше, ніж то буває в містах. Дружба була для нього чимось більшим, ніж почуття; вона спалахувала в серці старого так само сліпо й нестримно, як ненависть. Нам теж випало відчути це, коли Ото в перші роки обернув на користь старого прикру справу, в яку його хотіли вплутати радники Маріни. Тоді він прийняв нас у своє серце, і його очі сяяли, як він бодай здалеку бачив нас.

Невдовзі ми вже остерігалися висловлювати в його присутності якесь бажання, бо він заліз би і в гніздо грифа, щоб потішити нас грифенятами. Ми могли будь-коли скористатися ним, як доброю зброєю, що маєш у руках; і ми визнавали в ньому силу, на яку покладалися, отримавши її в цілковиту свою власність, і яка, цивілізуючись, сходить нанівець.

Вже через саму дружбу ми почували себе захищеними від небезпек, що загрожували з Кампаньї. Скільки було таких ночей, коли ми, тихо працюючи в бібліотеці і в гербаріумі, бачили відблиск пожежі,— то знов горіла якась садиба, що її підпалили вбивці десь на краю Мармурових скель. Часто вона була так близько, що, коли вітер віяв з півночі, до нас долинав гамір від неї. Ми чули, як гупала в браму довбня і як ревла худоба в охопленій полум’ям стайні. Потім вітер доносив тихе відлуння голосів і звучання дзвонів із маленької домашньої каплиці,— а коли все це раптово замовкало, ми ще довго вслухалися в ніч.

Та ми знали, що нашому прихисткові біля підніжжя скель не загрожує ніяке лихо, поки в степу ще був старий пастух зі своїм неприборканим родом.

14

З того краю Мармурових скель, що навпроти Маріни, ми могли сподіватися на допомогу ченця, отця Лампроза з монастиря святої Марії Лунаріс, що її в народі вшановують як святу Фальциферу. Цих двоє людей, пастух і чернець, були зовсім різні, як повно буває різних людей на землі, не менше ніж рослин. У старому шанувальникові кривавої помсти жили пасовиська, на яких іще не розтинав родючого шару ґрунту плуг, а в ченцеві — пухка земля виноградника, що за багато сторіч стала завдяки дбайливості людських рук такою м’якенькою, як пісок у пісковому годиннику.

Про отця Лампроза ми спершу почули з Упсали, а саме, від Ергарта, що був там хоронителем гербаріуму й постачав нам матеріал для наших праць. Нас тоді цікавив вид, у якому листки навколо стовбура ділять круг на сегменти, а саме, пазушні рослини, що лягли в основу органічних фігур, — і, зрештою, кристалізм, що незмінно надає сенсу ростові, як циферблат стрілці на годиннику. І ось Ергарт повідомив нам, що в нас же, біля Маріни, живе автор гарного твору про симетрію плодів — Філобіус, під ім’ям якого сховався отець Лампроз. Це повідомлення страшенно зацікавило нас, і ми відвідали ченця в монастирі святої Фальцифери, пославши йому спершу записку.

Монастир був так близько від нас, що ми бачили від свого скиту вершок його вежі. Монастирська церква належала до тих, яку відвідують прочани, і до неї вела дорога похилими луками, на яких так розкішно цвіли старі дерева, що крізь білий цвіт майже не прозирало зелене листя. Вранці дув гострий морський вітер, і в саду не видно було жодної живої душі; а все ж повітря в ньому, напоєне міццю того цвіту, настановлювало душу на високий лад, ніби ми йшли не справжнім, а казковим садом.

Невдовзі ми побачили монастир, що з пагорба дивився на широкий світ, і його церкву, збудовану в світському, радісному стилі. Ми вже здалеку почули гру органа, що супроводжувала спів, яким прочани вшановували чудотворний образ. Коли воротар провів нас до церкви, ми також склали шану тому образові. Ясна пані сиділа на троні з хмар, спершись ногами, наче на ослінчик, на молодий місяць, серпик якого був намальований у формі обличчя в профіль, задивленого вниз. Отже, Божа особа була зображена як сила, що панує над змінним, непостійним, і водночас її вшанували як ту, що дає і визначає долю.

Біля входу до келії нас перебрав від воротаря доглядач монастиря і провів до бібліотеки, що була під орудою отця Лампроза. Тут він просиджував години, передбачені на працю, і тут ми в оточенні мудрих фоліантів часто провадили з ним розмови. Коли ми вперше переступили той поріг, отець саме повернувся з монастирського саду й стояв посеред тихої бібліотеки зі стебельцем темно-червоних косариків у руці. Він іще був у крислатому касторовому капелюсі, а на білому плащі вигравало барвисте світло, що падало з вікна галереї.