Ми ще й тому високо цінували години, які нам дарував отець Лампроз, що він користувався великою пошаною серед християн і до нього горнулися люди, які шукали поради і розради. Але його любили й ті, що поклонялися дванадцятьом богам, чи ті, що походили з півночі і вшановували Асів у просторих повітках та обгороджених гайках. Коли вони приходили до нього, він і їм від щирого серця давав духовну допомогу, але не в священицькій формі. Брат Ото, який знав багато монастирів і таїнств, не раз називав найдивовижнішою рисою того мудрого ченця його вміння поєднувати такий високий рівень знань із суворими правилами. Ото казав, що догма також, мабуть, проходить процес одухотворення — наче вбрання, яке на першій стадії вишивають золотом та багрянцем і яке потім із кожним кроком набуває невидимої якості, тимчасом як візерунок поволі втрачає на світлі свою красу.
З перебігом тих подій отця Лампроза, якому виявляли довіру всі сили, що діяли на терені Маріни, оточив ореол цілковитої святості. Він, мабуть, бачив краще, ніж будь-хто інший, гру, яка там точилася, і тому нас неабияк дивувало, що він у своєму монастирському житті не переймався нею. Навпаки: що ближче підступала небезпека, то, здавалося, веселішим він ставав і яскравіше світилася його душа.
Ми часто говорили про це, сидячи у своїй келії біля коминка, де горіла виноградна лоза, — бо в тривожні часи такі люди здіймалися, як вежі, над хисткою юрбою. Інколи ми питали себе: може, йому здається, що хвороба зайшла надто далеко, аби її лікувати? Чи, може, скромність і гордість не дають йому втрутитись у боротьбу партій ані ділом, ані словом? Та, мабуть, найкраще визначив причину його дивної поведінки брат Ото, сказавши, що люди такої вдачі, як у нього, не створені для знищення страхітливого, — вони створені для того, щоб ступати в найпекучіше полум’я, як до батьківського дому. Він, що, немов мрійник, живе за мурами монастиря, може, єдиний із нас перебуває в цілковитій реальності.
Та хоч як там було, а отець Лампроз, не дбаючи про свою безпеку, вірно піклувався про нас. Часто від нього надходили цидулки, підписані ім’ям Філобіус, у яких він радив нам піти на екскурсію в те чи те місце, де траплялися рідкісні квітки, що саме цвіли. Ми тоді здогадувалися, що він о певній годині хотів із нами зустрітися в якомусь відлюдному місці, й відповідно діяли. Він дізнавався багато такого, що трималося в суворій таємниці, тому, певне, й обирав цю форму спілкування з нами.
Зауважили ми й те, що його гінці, як нас не було вдома, передавали нам листа через Еріо, а не через Лампузу.
15
Коли вогонь руїни на Мармурових скелях запалахкотів дужче, в нас ожили спогади про наші мавританські часи, і ми почали зважувати, чи не пригасити його дужою рукою. Співвідношення сил у Маріні утримувалося таке, що можна було невеликою потугою завдати першого удару, бо поки родові спілки боролися між собою, а Біденгорн зі своїми найманцями не знав, на яку ступити, у старшого лісничого було небагато людей.
Ми обмірковували, чи не влаштувати нам із Беловаром та його родом ловів на ловців і тих, що попадуться в нашу пастку, добре набити, а тоді повісити на роздоріжжі, щоб сказати своє слово телепням із лісових нетрів — іншої мови вони не розуміли. Почувши про наші плани, старий витяг широкого кинджала з піхов і, пестливо граючись ним, загадав нам, щоб ми вигострили залізні зуби в пастці й не давали псам їсти — хай, мовляв, так зголодніють, щоб, зачувши кров, аж землю замітали висолопленими червоними язиками. Тоді й ми відчули, як нас блискавкою пронизав поклик інстинкту.
Та потім, сидячи в бібліотеці або гербаріумі й докладніше обговорюючи цю справу, ми дедалі більше схилялися до думки, що треба чинити опір тільки силою духу. Після Альта Плани ми вже усвідомлювали — так нам здавалося, — що є зброя, сильніша за ту, яка ріже й коле, але часом, як діти, переносилися в ранній світ, де повновладно панує страх. Ми ще не знали цілковитої влади, дарованої людині.
З цього погляду стосунки з отцем Лампрозом були для нас неоціненні. Мабуть, ми й за потягом власного серця прийшли б до тієї думки, що колись привела нас назад до Маріни; а проте, щоб ми стали на ній, нам був посланий на допомогу хтось інший. Присутність доброго вчителя спонукала нас до того, чого, власне, ми й самі хотіли; завдяки отцеві Лампрозові ми стали самі собою. Той шляхетний образ промовляв до нашого серця, підказуючи нам, на що ми здатні.