Тепер для нас у Маріні почалася дивна пора. У країні розросталося зло, як грибниця в трухлявому дереві, а ми дедалі глибше поринали в містерію квіток, і їхні чашечки здавалися нам більшими й яскравішими, ніж звичайно. Та насамперед ми продовжили свою працю над мовою, бо для нас слово було чарівним мечем, перед блиском якого блякне влада тиранів. Слово, воля і дух — триєдині.
Можу сказати, що наші зусилля були недаремні. Не раз ми прокидалися вранці бадьорі й веселі, відчуваючи на язиці приємний смак, як людина при найкращому здоров’ї. Тоді нам легко було визначати рослини, і ми літали по своєму будинку, як на крилах, наче кожна комірчина в ньому була наладована якоюсь магнетичною енергією. В п’янкому натхненні ми ходили то на город, то назад до кімнат і час від часу клали на коминок свої нотатки.
Коли випадали такі дні, ми в обідню пору вибиралися на вершину Мармурових скель. Ішли зміїною стежкою, переступаючи через ієрогліфи списоносців, а далі підіймалися східцями в скелі, шо мерехтіли в сонячному промінні. Потім із найвищого гребеня хребта, що опівдні аж очі сліпив білим сяйвом, посилаючи його в далечінь, ми довго вдивлялися в країну перед собою, в кожний її виярок, у кожен перелісок, намагаючись знайти там порятунок для неї. Тоді нам ніби полуда спадала з очей, і нас осявало: таж порятунок — у величній незнищенності цього краю! Він житиме вічно, як живуть речі в поезії.
І нас поймало радісне усвідомлення того, що знищення не зачепить основ, що ілюзія руїни буде клубочитися на поверхні, мов пасма туману, які не витримують сонячного проміння. І приходив здогад, що коли б ми жили в тих незнищенних клітинах, то з кожної руйнівної фази виходили б, наче крізь відчинену браму, з однієї фортеці до іншої, ще кращої і міцнішої.
Брат Ото, коли ми стояли на вершині Мармурових скель, не раз казав, що в цьому й полягає сенс життя — повторювати творіння в минущому, як дитина в грі повторює батькову працю. В цьому й полягає сенс сіяння та зачаття, будівництва й ладу, мистецького та поетичного твору, що в них, мов у дзеркалі з різнобарвних скелець, яке швидко б’ється, прозирає великий твір.
16
Ми залюбки згадуємо свої величні дні. Але не повинні промовчувати й тих, коли ницість здобувала владу над нами. В наші нещасливі години нищення з’являлося нам у страхітливій поставі, як на тих образах, що їх ми бачимо в храмах богів помсти.
Бували ранки, коли нас поймав страх. Ми боязко ходили по скиті, сумно й замислено сиділи в гербаріумі та бібліотеці. Потім щільно зачиняли віконниці й при світлі читали пожовклі аркуші та рукописи, що колись були нашими супутниками в багатьох мандрах. А ще переглядали старі листи й гортали для розради випробувані книжки, в яких нам дарували своє тепло серця, що зітліли багато сторіч тому. Так у темних покладах вугілля живе жар спекотних земних літ.
У такі дні, коли нас опановував похмурий настрій, ми замикали двері, що вели на город, бо свіжий запах квіток був для нас надто гострий. Увечері ми посилали Еріо на кухню до Лампузи, щоб вона налила нам кухоль вина, вичавленого того року, як з’явилася комета. Потім, коли в коминку спалахувала виноградна лоза, ми за звичаєм, який запозичили в Британії, виставляли ароматичні амфори. На це ми збирали пелюстки квіток, кожної пори року свої, і, висушивши їх, натоптували в білі бокаті посудини. Коли ми взимку здіймали з них накривки, барвисті пелюстки були вже давно вибляклі й мали колір пожовклого шовку та вилинялого шарлату. Але з тієї пелюсткової отави здіймався легенький, дивовижний запах, як спогад про грядки та трояндові садочки.
На ці невеселі свята ми засвічували важкі свічки з бджолиного воску. Вони лишилися в нас іще від прощального дарунка провансальського лицаря Деодата, що давно загинув у дикій Таврії. При їхньому світлі ми згадували того шляхетного приятеля і надвечірні години, проведені з ним за розмовами у високих родоських мурах, коли сонце на безхмарному небі сідало в Егейське море. Що нижче воно опускалося, то відчутнішим ставав легенький подих вітерця від пристані галер у місті. Тоді солодкий дух троянд змішувався з запахом фігових дерев, а морський бриз був насичений ароматом далеких узгір’їв, порослих лісом та різним зіллям. Але над усім торували міцні, чудові пахощі, що здіймалися з викопаних уздовж мурів канав, на дні яких на жовтому перегної цвів ромен.
Разом із ними здіймалися й останні, обважнілі від меду бджоли й летіли крізь прорізи в мурах та амбразури між зубцями до невеличкого садка. Коли ми стояли у фортеці Порта д’Амбауз, їхнє веселе гудіння так часто чарувало нас, що Деодат, як ми прощалися, дав нам на дорогу великий брус їхнього воску — «щоб ви не забували чудових трудівниць Трояндового острова». І справді, коли ми засвічували свічки, від їхніх гнотів поширювався ніжний, сухий запах прянощів та квіток, що цвітуть у сарацинських садках.