Молодий князь був зовсім іншою людиною. Хоч він, мабуть, заледве переступив двадцятку, ми помітили на ньому знак тяжкої муки, що дивно суперечив його вікові. Він був високий на зріст, але дуже горбився, наче той зріст обтяжував його. Неуважний, заглиблений у якісь свої думки, він, здавалося, майже не чув, про що ми говорили. У мене склалося таке враження, що в ньому поєдналися похилий вік і перша молодість, — вік роду й молодість особи. В його душу глибоко пустив корінь занепад; він мав на собі ознаку успадкованої з давніх часів величі, та мав ще й іншу, протилежну ознаку, якої на цьому світі надає людині кожен спадок, бо спадок — це майно мертвих.
Я й сподівався, що в останній фазі боротьби за Маріну на кін вийде аристократія, — бо страждання народу найдужче обпікає шляхетні серця. Коли зникає почуття права та доброзвичайності й розум затуманює страх, тоді сила у простих людей дуже швидко вичерпується. Але в давніх родах живе розуміння справжніх, законних меж, і з нього вибруньковують нові паростки справедливості. З цієї причини багато народів поступаються першістю своїй шляхетній верхівці. Та я гадав, що одного дня ті лицарі збройно вийдуть з фортець та замків, щоб очолити визвольну боротьбу. Натомість побачив цього зарані постарілого юнака, який сам потребував підтримки і вигляд якого був найкращим свідченням того, що деградація зайшла вже дуже далеко. І все-таки здавалося дивним, що цей стомлений мрійник відчув себе покликаним подати допомогу, — так найслабкіші й найчистіші прагнуть узяти на свої плечі найважчий тягар цього світу.
Я ще внизу, перед брамою, здогадався, що привело до нас цих двох людей, які їхали з затемненим світлом, і брат Ото, видно, також знав це, перше ніж почалася розмова. Бракемар попросив ознайомити їх зі становищем, і Ото розповів усе до крапки. З того, як Бракемар сприймав його слова, напрошувався висновок, що він був чудово обізнаний із тим, які сили мали під своєю рукою обидві сторони. Мавританці були майстри з’ясовувати становище до найменших подробиць. Він уже розмовляв із Біденгорном, лише з отцем Лампрозом не був знайомий.
Князь же й далі, згорбившись, думав про щось своє. Навіть згадка про Ремінний Бліх, що зіпсувала настрій Бракемарові, на нього начебто не справила ніякого враження; тільки почувши про наругу над ебурнумом, він гнівно схопився з місця. Потім Ото ще в загальних рисах висловив нашу думку про всі ті події і про те, як нам краще триматися. Бракемар вислухав його слова ввічливо, проте з погано прихованою іронією. В нього на лобі було написано, що він вважає нас нікчемними мрійниками і його висновок уже остаточний. Бувають такі ситуації, коли співрозмовники мають одне одного за мрійника.
Може здатися дивним, що Бракемар у цій сутичці хотів виступати проти старого, хоч у їхніх міркуваннях і прагненнях було багато подібного. Але це помилкова думка, якій ми часто улягаємо, виводячи з подібності методів тотожність мети й тотожність волі, що стоїть за ними. Різниця полягала в тому, що старий мав на гадці заселити Маріну чудовиськами в людській подобі, а Бракемар розглядав її як територію для рабів та війська з рабів. Власне, все крутилося навколо одного з внутрішніх конфліктів серед мавританців, який тут не варто докладно описувати. Скажу лише, що між сформованим нігілізмом і дикою анархією існує глибока суперечність. У цій боротьбі йдеться про те, чи людські селища треба обернути в пустелю, чи в непроглядний ліс.
Щодо Бракемара, то в ньому дуже яскраво виявлялися всі риси пізнього нігілізму. Він мав холодний, байдужий до будь-якої країни чи місцевості розум, а також схильність до утопій. Як і всі люди його вдачі, він сприймав життя, як годинниковий механізм, а в насильстві і страхові вбачав тягову шестерню життєвого годинника. Водночас він кохався в поняттях другої, штучної природи, п’янів від запахів роблених квіток та від утіх удаваної чуттєвості. Творіння в його грудях убито й відновлено, як годинниковий механізм. На чолі в нього цвіли крижані квітки. Той, кому він траплявся на очі, мимоволі згадував глибокі слова його майстра: «Росте пустеля — не плекай її!»
І все-таки ми відчували до нього якусь прихильність — не зовсім тому, що він мав серце, бо коли людина наближається до каміння, то це не велика заслуга, на таке не треба мужності. Радше в ньому варте було теплого почуття тихе страждання — сум людини, що втратила своє щастя. Він намагався помститися за це на світові, як дитина в сліпому гніві топче барвистий квітковий килим. До того ж він не беріг себе і з холодною відвагою пробирався в лабіринти страху. Так ми, втративши почуття батьківщини, шукаємо пригод по далеких світах.