Я дивився на ту картину, закам’янівши й не усвідомлюючи, скільки вже там стою, — немов поза часом. Я снив навіч, забувши про загрозу. В такому стані ми, ніби вві сні, йдемо крізь небезпеку, — правда, трохи остерігаючись, але довіряючи духові навколишніх речей. Як сновида, я вийшов на корчівку Ремінного Бліху. Я бачив усе дуже чітко, але, мов п’яний, не відокремлював себе від нього. Воно було мені знайоме, наче край дитинства, білі черепи на старих деревах дивилися на мене з німим запитанням. Я почув, як на галявині зазвучала музика смерті — важке дзижчання стріл, пущених з арбалетів, і різкий ляскіт рушниць. Стріли й кулі пролітали так близько від мене, що куйовдили мені волосся на скронях, та я сприймав їхній свист тільки як низького тембру мелодію, що супроводжувала мене й надавала ритму моїй ході.
Так я вийшов на місцину, освітлену сріблястим мерехтінням пригаслих багать, наблизився до жахливої споруди й прихилив до себе жердину, на якій стриміла князева голова. Потім обома руками зняв її з залізного гостряка і, опустившись навколішки, вклав у шкіряну торбу. Поки я робив це, мене раптом немов щось ударило в плече. Мабуть, то була куля, хоч я не відчув болю й не побачив крові на своїй шкіряній робі. Лише права рука повисла, немов паралізована. Наче прокинувшись зі сну, я озирнувся навколо й квапливо рушив із почесною здобиччю назад до лісу. Рушницю я лишив там, де колись був знайшов булатку червону, та вона тепер і не придалася б мені. Не оглядаючись, я чимдуж подався до місця сутички.
Там стало зовсім тихо, смолоскипи також погасли. Тільки на місці тих кущів, що були зайнялися від них, ще дотлівав жар. У його тьмяному червоному світлі на темній землі видніли тіла загиблих і забиті собаки, — вони були покалічені і страхітливо пошматовані. Посередині біля пенька старого дуба лежав Беловар. У нього була розколена голова, а сива борода залита кров’ю. Закривавлені були також сокира, що лежала біля нього, й широкий кинджал, якого він іще міцно стискав у правій руці. В ногах у нього закляк, весь постріляний і поколений, вірний Леонтодон, який, видно, вже й гинучи лизав йому руку. Старий добре бився, бо навколо нього лежали, ніби хтось поклав покіс, люди й собаки. Отже, він знайшов гідну смерть у запеклій боротьбі за життя, де руді ловці гналися лісами за рудою дичиною, де тісно переплелися смерть і втіха. Я довго дивився у вічі мертвому приятелеві, а тоді лівою рукою поклав йому на груди жменю землі. Велика Мати, на честь якої він справляв шалені, криваві учти, пишається такими синами.
26
Щоб вибратися з темного бору на луки, мені треба було тільки триматися крейдяного сліду, який ми залишили, йдучи сюди, тож я впевнено рушив білою стежкою, думаючи про своє.
Мені здавалося дивним, що я під час різанини опинився серед мертвих, і я сприйняв це як символ. Цей стан був для мене не зовсім новий; зі мною таке вже траплялося й раніше, ввечері перед тими днями, коли на мене чигала смерть. Ми тоді силою духу трохи виступаємо з тіла і йдемо, ніби проводарі, поряд зі своєю подобою. Але я ще ніколи так гостро не відчував послаблення цих тонких ниток, як тут, у бору. Я йшов, ніби вві сні, білим слідом і бачив світ, як у темному мерехтінні ебенового дерева, в якому відбивалися фігурки із слонової кістки. Так я здолав мочар біля Колючої Відноги і вийшов недалеко від високих тополь у Кампанью.
Тут я злякано побачив, що небо було зловісно освітлене пожежею. На луках також панував підозрілий рух, мене квапливо поминали якісь темні постаті. Серед них, може, були й Беловарові челядники, що вийшли живими з бійки, проте я не хотів озиватися до них, бо декотрі з них, видно, були охоплені люттю. Потім я побачив людей, що вимахували головешками, й почув балачку розбишак із Лапікусьєра. Перед ними поверталися до лісу валки людей, навантажених здобиччю. Гай Червоного Бика був яскраво освітлений; там до реготу переможної учти домішувався жіночий крик.
Сповнений лихих передчуттів, я поспішав до Беловарового маєтку і ще здалеку побачив, що за цей час лісова потолоч убила й Зомбора та його людей, багата садиба була охоплена ясним полум’ям, горіли будинок, стайня й комора, а навколо них, радісно виючи, танцювали «світляки». Напасники грабували, хто що міг; уже навіть розпорювали перини й напихали в них, як у мішки, здобич. Поряд із ними були й такі, що частувалися в пивницях: збивали накривки з повних барил і набирали трунку в капелюхи.