Залишивши своє майно, ми вийшли з двору й швидко подалися до гавані. Я тримав у руках поперед себе амфору, а брат Ото ховав на грудях дзеркало й лампу. Дійшовши до повороту, звідки відгалужувалася стежка до монастиря святої Фальцифери, що зникала серед пагорбів, ми зупинилися й ще раз глянули на свій дім. Він стояв у затінку Мармурових скель, з білими стінами й широким шиферним дахом, на якому тьмяно відбивалося палахкотіння далекої пожежі. Вздовж ясних стін тяглися темними смугами тераса й альтанка. Так будують у чудових долинах, по яких на південних узбіччях селиться наш народ.
Поки ми дивилися на скит, вікна його заяскріли і з фронтону високо, врівні з гребенем Мармурових скель, бухнуло полум’я. Кольором воно було схоже на пломінчик магової лампи — темно-синє, з позубленим, як чашечка у квітці терлича, верхом. Ми бачили, як вогонь пожирав плід багатьох років праці, і разом із будинком розпадався на порох наш твір. Але ми в цьому світі не можемо розраховувати на завершення своєї справи, і щасливий той, хто не надто боляче сприймає марноту своїх прагнень. У підвалинах кожного дому й кожного задуму закладена руїна, вічне живе в наших душах, а не в наших творах. Ця істина нам сяйнула в тому полум’ї, і його палахкотіння було не тільки грізне, а й веселе. Ми з новою силою швидко рушили вперед. Було ще темно, але з виноградників та прибережних лук уже вставала ранкова прохолода. Здавалося також, що заграва на обрії стала не така зловісна: займалася вранішня зоря.
З пагорба ми побачили, що монастир святої Марії Лунарії також був охоплений полум’ям. Вогонь здіймався вгору повз вежу, і золотий ріг достатку, що висів на фронтоні замість флюгера, розпікся до червоного. Скло у високому вікні з боку вівтаря вже розсипалося на друзки, і ми побачили в порожній рамі отця Лампроза. Позад нього пашів жар, як у вогняній печі. Ми підбігли до рову, що оточував монастир, і покликали його. Він був у ризах, а на обличчі в нього світилася усмішка, якої ми ще не знали, наче його застиглий вираз, що завжди лякав нас, розтав від вогню. Він немов прислухався, але не почув нашого поклику. Тоді я дістав із амфори князеву голову й високо підняв її у правій руці. Глянувши на неї, ми затремтіли: мокра від вина, вона облипла трояндовими пелюстками, і здавалося, що то була темно-червона блискуча оздоба.
Поки я тримав так у руці голову, нам упала в око ще одна річ, яка теж зворушила нас, — ми побачили в зеленавому відблиску пожежі променисту розетку, що вціліла ще в заокругленні віконної арки, і її форма виявилася дивовижно знайомою нам. Ми пригадали, що наче цей взірець проглядав у тому подорожникові, який нам колись показав був отець Лампроз у монастирському садку, — аж тепер відкрився прихований зв’язок між нею і тим, що ми тоді побачили.
Коли я підняв угору князеву голову, отець Лампроз поглянув на нас і повільно, чи то вітаючись, чи то звертаючись до неба, як при освяченні дарів, підніс руку, на якій заяскрів у світлі полум’я карнеол. Тим жестом він ніби дав знак страхітливій силі: ми побачили, як розетка розпалася на золоті іскри і на нього разом із віконною аркою та рогом достатку звалилася вежа, немов гора.
29
Міська брама впала; ми прокладали шлях серед руїн. Вулиці були покриті рештками мурів та дерев’яних стель, а навкруги серед недопалків лежали вбиті. Ми бачили в холодному диму похмурі картини, а проте в нас оживала нова впевненість. Так ранок підказує, що робити; і вже саме повернення світла після тієї довгої ночі здавалося нам дивом.
У тому руйновищі давні чвари поблякли, як спогади про неприємну пиятику. Лишилося суцільне лихо, і борці опустили додолу свої знамена та відзнаки. Ми ще бачили в бічних вуличках лісову потолоч, що грабувала недограбоване, але тепер найманці по двоє обходили місто. Біля замку ми побачили Біденгорна, який, набундючившись, розподіляв тих вартових. Він стояв посеред майдану в обшитій золотом кирасі, але без шолома й нахвалявся добре прочесати ліс — мовляв, він накаже схопити заводіяк і повісити на берестах на валу. За вояцьким звичаєм, він під час заворушення вичікував, добре подбавши про свою безпеку, — а тепер, коли ціле місто лежало в руїнах, виступив наперед і вдавав із себе його оборонця. А взагалі він знав, куди вітер віє, бо на круглій башті замку майоріла вже хоругва старшого лісничого з головою дикого кабана.