Видно, Біденгорн уже встиг як слід хильнути, бо був похмурий, але в доброму гуморі, через який його й любили найманці. Він анітрохи не приховував своєї радості, що писарям, віршомазам та філософам у Маріні перепало на горіхи. Так само, як давній аромат освіченості, він ненавидів вино та його п’янку легкість, а любив міцне пиво, яке варять у Британії та в Нідерландах, і трактував народ Маріни як слимакоїдів. Він був розбишака та завзятий гульвіса і твердо вірив, що будь-який сумнів на цій землі можна розв’язати, вчасно завдавши удару. Цим він був подібний до Бракемара, — тільки багато природніший, через те, що зневажав теорію. Ми цінували Біденгорна за його безпосередність та добрі бажання, бо хоч він у Маріні був не на місці, але ж не можна ганити цапа за те, що його наставлено доглядати город.
На щастя, він належав до тих людей, у яких після вранішнього кухля пива оживають спогади. Тож нам не довелося нагадувати йому про ту годину перед гірським переходом, коли він зі своїми кирасирами опинився у скруті. Він там потрапив у пастку, і ми побачили, що вільні селяни Альта Плани вже лаштувалися продовбати йому панцир, — як на святковій учті продовбують його омарові, якого вправний кухар іще й підрум’янив. Йому вже лоскотали штуркачем горло між пазами кольчуги, коли ми з пурпуровими вершниками визволили його та його найманців. Це була та операція, в якій нам попав до рук молодий Ансґар. А ще Біденгорн знав нас із наших мавританських часів, — через це, коли ми попросили в нього судно, він не відмовив нам. Адже годину катастрофи вважали годиною мавританців. Він позичив нам бригантину, яку тримав у гавані, й призначив групу найманців супроводити нас.
Вулиці, що вели до гавані, були заповнені втікачами. Але, видно, не всі хотіли залишати місто, бо ми бачили, як із руїн святилища здіймався дим від пожертви, а з розваленої церкви чули спів. У родинній князівській каплиці біля самої гавані вцілів орган, і його могутні звуки супроводили пісню, яку співали парафіяни:
У гавані юрмився люд із рештками свого майна. Судна на Бургундію та Альта Плану були вже переповнені, і коли робітники з гавані відштовхували жердинами від берега чергового вітрильника, його проводжав жалібний лемент тих, що не змогли сісти в нього. Посеред тієї людської біди гойдалася на хвилях, наче під забороною, припнута до стовпа на пристані Біденгорнова бригантина з чорно-червоно-чорними кольорами. Вона блищала синім лаком та мідяним оббиттям, а коли ми показали наказ відпливати, робітники зняли брезент із червоних шкіряних сидінь на лавках. Поки найманці з піками стримували юрму, нам іще вдалося набрати стільки жінок та дітей, що бригантина осіла і палуба її заледве на долоню виставала над водою. Потім гребці взялися до весел, і ми випливли з оточеної муром гавані у відкрите море, де нас відразу підхопив свіжий вітер і поніс до гір Альта Плани.
На воді ще стояла ранкова прохолода, і вітер здіймав на її плесі, наче на зеленому склі, білі смуги піни. Але над визубцями вкритих шапками снігу гір уже піднялося сонце, і з туману, що стояв у долинах, виринули, засліпивши нам очі, Мармурові скелі. Ми дивилися на них і черкали руками воду, яка в сонячному промінні з зеленої перемінилася на синю, ніби з її глибини проступили тіні.
Амфору ми тримали в безпечному місці. Ми тоді ще не знали, що буде з тією головою, яку ми везли з собою і яку потім передали християнам, коли вони відбудували з руїн великий собор у Маріні. Вони вклали її в підвалину.
Але перед тим їх попросив зробити це брат Ото, проказуючи в залі родинного замку князів Зунмир ебурнум.
30
Коли небо зачервоніло від пожежі, чоловіки з Альта Плани зібралися біля свого помежів’я. Тож вийшло, що ми, ще не приставши до берега, побачили Ансґара: він радісно махав нам рукою.
Ми трохи відпочили серед його людей, поки він виряджав гінця до батька, а тоді помалу рушили до садиби в гірській долині. Досягши хребта, ми постояли біля великого Герона, а також біля кількох менших пам’ятників, споруджених там у видолинках. Дійшли й до того вузького переходу, де колись були вирятували Біденгорна з його найманцями, — на тому місці Ансґар знов подав нам руку і сказав: з усього його майна, яке можна поділити, половина належить нам.