Еріо давав мені природну радість батьківства й духовну втіху усиновлення. Нам подобалася його тиха, уважна вдача. Всі діти мають звичку наслідувати те, що, як вони бачили, робили дорослі в їхньому маленькому світі, тому й Еріо рано прихилився до рослин. Ми часто помічали, як він довго сидів на терасі, щоб не прогавити, як ось-ось розцвіте лілея, і коли вона розпукувалася, біг до бібліотеки, щоб потішити тією звісткою Ото. Так само він любив стояти рано-вранці перед мармуровим басейном, у якому ми вирощували водяну троянду з Ціпангу, — її пуп’янок з ледь чутним звуком лопався від першого сонячного променя. У гербаріумі я також поставив для нього маленького стільчика — він часто сидів там і спостерігав, як я працюю. І коли я відчував його тиху присутність біля себе, у мене прибувало снаги, ніби глибинний, веселий вогник життя, що горів у його малому тілі, надавав речам нового освітлення. Мені здавалося, що тварини хотіли бути поблизу нього, бо завжди, коли я бачив його на городі, навколо нього кружляли червоні жучки, яких у народі звуть сонечками; вони сідали йому на руки, гралися навколо його чубчика. Дивне було й те, що змії на Лампузин поклик оточували казанець мерехтливим плетивом, а коли їх кликав Еріо, утворювали фігуру кружала з променями. Перший це помітив брат Ото.
Отже, сталося так, що наше життя почало відбігати від тих планів, які ми снували. Скоро ми помітили, що це тільки пішло на краще нашій праці.
6
Ми приїхали сюди з наміром грунтовно взятися до вивчення рослин, а тому за давнім, випробуваним звичаєм найперше подбали про стан свого духу — довели його до ладу правильним диханням і харчуванням. Як усе на цій землі, рослини також хочуть говорити до нас, але треба мати ясний розум, щоб збагнути їхню мову. Хай навіть у їхньому проростанні, цвітінні й зникненні ховається омана, якої не уникне жодне творіння, а все ж дуже приємно вгадувати те незмінне, що закладене в глибині явища. Мистецтво так загострювати погляд Ото називає «висмоктуванням часу», — хоч він і вважає, що чиста порожнеча по цей бік смерті недосяжна. Оселившись тут, ми помітили, що наша тема, майже проти нашої волі, розширилася. Може, то особливе повітря скиту надало нашим думкам нового напрямку, так, як у чистому кисні вогонь горить рівніше і яскравіше. Я вже через кілька тижнів після переселення помітив, що речі змінилися, — і спершу сприйняв ту зміну як ваду, бо й мова мене вже не задовольняла.
Одного ранку, коли я глянув із тераси на Маріну, її вода здалася мені глибшою і яскравішою, наче я вперше дивився на неї з ясною головою. У такі хвилини я майже болісно відчував, що слово відокремлюється від явища, як лопає тятива в надто напнутому луці. Я побачив клаптик райдужної оболонки цього світу, і від тієї миті язик перестав служити мені так, як служив раніше. Але водночас у мені прокинулася нова чуйність. Як діти, коли світло повертається з середини їхніх очей назовні, хапають речі і обмацують їх руками, так і я шукав слів та образів, щоб схопити нове сяйво речей, яке сліпило мене. Я ніколи раніше й гадки не мав, що мова може завдавати такої муки, і все-таки я не тужив за колишнім безтурботним життям. Якщо ми уявляємо, що одного дня зможемо полетіти, то нам незграбний стрибок дорожчий, ніж певність протоптаного шляху. Мабуть, цим можна пояснити й запаморочення, яке часто опадало мене під час праці.
Не раз буває, що на невідомій дорозі ми втрачаємо почуття відстані. Щастя, що зі мною був брат Ото, який обережно йшов уперед. Часто, коли мені треба було з’ясувати якесь слово, я з пером у руці поспішав до нього вниз, і часто він із такою самою метою підіймався до мене в гербаріум. Любили ми також творити образи, які називали моделями, — писали на аркушиках вільним розміром двоє-троє речень. Ішлося про те, щоб укласти в них скалки світової мозаїки, як укладають камінь у металеву оправу. У моделях ми також виходили від рослин і завжди трималися їх далі. Таким чином ми описували речі й перетворення, від піщини до мармурової скелі і від скороминущої секунди до пори року. Увечері ми сколювали докупи ті аркушики і, прочитавши, спалювали в коминку.
Скоро ми відчули, як життя сприяє нашим студіям і як у нас міцніє певність. Слово — цар і чарівник одночасно. Ми мали перед собою великий приклад Ліннея, що з маршальським жезлом слова ступив у хаос тваринного та рослинного світу. І диво дивне: його влада над квітучими луками та над легіонами плазунів тривкіша за всі держави, завойовані мечем.