Ми рилися в ньому й знаходили мул, пісок, глину, вапну трошки вугілля та Іноді черепашки й трупи якихось гробаків. А може це й не гробаки: роздивитися добре не було часу та й бажання.
— Виходить, фізику, що ти помилився, — казав я, показуючи на черепашки й підносячи їх йому під самий ніс.
Замість відповіді він показав мені в далечінь, і я побачив з правого боку ніби якесь вогнище, що в усі боки розкидало червоні іскри. Іскри описують дуже гарні дуги.
Швиденько завертаємо, щоб з’ясувати собі причину цього явища.
Коли ми прибігли на місце, то побачили розкидані кусочки більш — менш розпеченого заліза. Маленькі кусочки вже охолонули, великі ще були червоні.
— Це метеорне залізо, — сказав фізик, взявши в руки один із прохололих кусочків.
— Такі куски падають і на Землю, — говорив далі фізик, — і я не раз бачив їх у музеях. Неправильно тільки звуть це небесне каміння — «аероліти» цебто, повітряне каміння. — Особливо ця назва не личить тут, на Місяці, де немає атмосфери. Їх тут і не видно, поки вони не вдаряться об гранітний ґрунт і не розпечуться в наслідку перетворення їхнього руху в тепло. На Землі їх помітно, як тільки вони влітають в атмосферу, бо розпікаються ще в ній.
Перебігши екватор, ми вирішили знову повернути на північний бігун.
Дивовижні були скелі та купи каміння.
Якби їх переставити туди, на вашу планету, вони б, неминуче, з страшним гуркотом, повалилися. А тут їхні химерні форми пояснюються малою вагою, що не може повалити їх.
Ми мчали й мчали вперед, все більше наближаючись до бігуна.
Температура в розколинах щодалі зменшувалась. На поверхні ми не почували цього, бо поступово доганяли сонце. Незабаром ми мали побачити чудовий схід сонця на заході.
Ми бігли не швидко: не було в цьому потреби. Спати вже не спускалися в щілини, бо не хотіли холоду, а відпочивали й їли там, де зупинялися.
Засипали й на ходу, віддаючись химерним мріям: не дивуйтесь цьому, бо й на Землі такі факти трапляються, тим більше вони можливі тут, де стояти це те ж саме, що на Землі лежати (щодо ваги).
Місяць спускався дедалі нижче, освітлюючи нас і місячні краєвиди то менше, то дужче, залежно від того, яким боком він до нас повертався, водяним чи суходільним, або в якій мірі його атмосфера була насичена хмарами.
Настав і той час. коли він торкнувся обрію й почав заходити за нього, — це значило, що ми досягли другої півкулі. що її не видно з Землі.
Годин через чотири місяць зовсім зайшов, і ми бачили тільки кілька освітлених ним верховин. Але й вони згасли. Темрява була повна. Зірок — безліч. Тільки через добрий телескоп можна їх бачити стільки з Землі.
Неприємно вражала їхня безживність, нерухомість, далека від нерухомости блакитного неба тропічних країн.
І важко від того чорного тла.
Що це так дуже світить у далечіні? За півгодини довідуємось, що це верхів’я гори. Засяяли ще й ще такі верхів’я.
Доводиться збігати на гору. Половина її світиться. Там сонце. Але поки ми вибігли на неї, вона вже встигла поринути в темряву, і сонця з неї не видно було.
Очевидно, це місцевість заходу.
Побігли швидше.
Летімо, як стріла з луку.
Могли б і не поспішати так; однаково побачили б сонце, що сходить на заході, коли б бігли і з швидкістю 6 кілометрів на годину, цебто не бігли, — що це за біг, — а йшли.
Ні, не можна не поспішати.
І ось, о чудо…
Заблищала зірка, що сходила на заході!
Вона швидко більшала… Видно цілий клаптик сонця.
… Все сонце… Воно підіймається, встає над обрієм…
Вище й вище.
А тимчасом це тільки для нас, бо ми біжимо, а верховини гір, що залишаються позад нас, гаснуть одна по одній.
Коли б не дивитися на ці тіні, що насуваються, ілюзія була б повна…
— Годі! Стомились, — жартуючи сказав фізик, звертаючись до сонця. — можеш забиратися на спочивок.
— Іди собі назад.
Ми сіли й чекали того моменту, коли сонце, заходячи звичайним порядком, сховалося за обрій.
— Вистава закінчилася!
Ми заснули міцним сном.
Коли прокинулись, то знову, не поспішаючи, тільки заради тепла та світла, нагнали сонце й уже не відставали від нього. Воно то підіймалося, то спускалося, але завжди було на небі й не переставало нас гріти. Засипали ми — сонце було височенько, прокидались — сонце намагалося зайти, але ми вчасно приборкували його й заставляли знову підійматися.