Поступово, крок по крокові людина опановує зореплавбу. У цій справі доведеться ще дуже багато докласти праці, може буде ще багато й невдач, навіть жертв. Та безперечно всі труднощі будуть переборені, і мрія про подорож на Місяць колись здійсниться.
Тепер трохи докладніше скажемо про ту визначну людину, що перша показала світові шлях до зореплавства. Його ім’я — Костянтин Едуардович Ціолковський. Він без виїзду живе в Калузі, працюючи над своїми винаходами. Народився він 1857 року в селі Іжевськім, Рязанської округи (тоді губернії) і був сином лісника, такого бідного, що майбутній винахідник не мав змоги в школі вчитися: він учився в своїй сім’ї. І все ж на 24 році життя він успішно склав іспит на вчителя математики. Сорок років він учителював, гулящого часу читаючи та роздумуючи над питаннями науки й техніки.
Над машиною, щоб перелітати на планети, Ціолковський працює вже чверть віку. «Я вірю, — пише він, — що людство не тільки заселить Землю, а й здобуде всі планети, а може й зоряний світ. Заселити всесвіт людина Землі змушена буде неминуче, бо незабаром Земля стане тісною, а техніка — такою могутньою, що прагнення людини поширити свої володіння буде задоволене».
Ракета — зореліт — не єдиний винахід Ціолковського. Ще раніше він багато працював над питаннями повітроплавби та авіяції. Він створив проект металевого керованого аеростата з хвилястого заліза. Такий дирижабль зможе підняти відразу 200 чоловіка. Цей проект починають тепер здійснювати.
Нині Ціолковський працює ще над одним цікавим винаходом — це найшвидший потяг. Швидкість цього потягу доходитиме 1000 й більше кілометрів. Він із розгону перелітатиме без мостів через широкі річки й навіть через морські протоки завширшки цілі десятки метрів.
Ціолковський написав щось із 50 творів. Невпинно працюючи, живе ця дивна людина, віддаючи всі свої сили й увесь свій нужденний заробіток на користь прийдешніх поколінь. Прийдешніх — бо багато ще років мине, доки пощастить їх здійснити. Мета його життя, — як він каже, — «зробити щось корисне людям, просунути людство хоч трохи наперед. Ось чому я цікавився тим, що не давало мені ні хліба, ні сили. Але я сподіваюся, що моя праця — може незабаром. а може й у далекій майбутності, дасть людям гори хліба й безліч сили».
Я. Перельман.
НА МІСЯЦІ
Я прокинувся й, лежачи в ліжку, пригадував тільки що бачений сон: мені снилося, що я купався, а що саме була зима, то особливо приємно було помріяти про літнє купання.
Час уставати.
Потягаюсь, устаю… Як легко! Легко сидіти, легко стояти…
Що це, може продовження сну? Я почуваю, що стою особливо легко, ніби по шию у воді. Ноги ледве торкаються підлоги.
А де ж вода? — Не бачу. Махаю руками: не почуваю ніякого опору.
Чи не сплю я? Протираю очі. Все те саме.
Дивно!
Проте, треба одягнутися.
Переставляю стільці, одчиняю шафи, дістаю одяг, піднімаю різні речі — і… нічого не розумію.
Невже в мене сили побільшало?.. Чому все стало таким легким? Чому я підіймаю такі речі, яких раніше й з місця зрушити не міг?
Ні, це не мої руки, не мої ноги, не моє тіло.
Ті такі важкі й роблять усе з таким трудом…
Звідки ця сила в руках і ногах?
Чи може якась сила тягне мене й усі речі угору і тим полегшує мені роботу? Коли так, то як же вона дуже тягне! Ще трошки — і, мені здається, вона піднесе мене до стелі.
Чому це я не ходжу, а підскакую? Щось тягне мене в бік, протилежний силі ваги, напружує м’язи, примушує скакати?
Мушу коритися: підскакую…
Мені здалося, що я поволі піднявся й так саме поволі спустився.
Підскакую дужче і з чималенької височини оглядаю кімнату… Ой! — забив голову об стелю… Кімнати високі; не чекав, що вдарюся… Більше не буду таким необачним.
Зойк збудив мого приятеля: я бачу, як він перевертається і згодом зіскакує з ліжка. Не буду описувати його подиву, схожого на мій; я побачив те саме видовисько, яке, непомітно для себе, кілька хвилин тому сам являв власного персоною. Мені дуже великої втіхи завдавали витріщені очі смішні пози й неприродно жваві рухи мого приятеля, мене потішали його чудні вигуки, дуже схожі на мої.