Давши вичерпатися запасові здивовання в мого приятеля — фізика, я попросив його з’ясувати мені: що трапилось? Чи то побільшало в нас сили, чи зменшилась вага?
І той, і той здогади були однаково дивовижні, та нема такої речі, до якої людина, звикнувши до неї, не стала б байдужа. До цього ми з приятелем ще не дійшли, але в нас уже зародилося бажання дошукатися причини.
Мій приятель, звиклий розв’язувати Завдання, швидко орієнтувався в масі явищ, що приголомшили й заплутали мій розум.
— Силоміром, або пружиновою вагою, — сказав він, — ми можемо зміряти силу наших м’язів і довідатись, збільшилась вона, чи ні. Ось я впираюся ногами об стіну й тягну за нижній гак силоміра. Бачиш — 80 кілограмів: моя сила не збільшилась. Зроби це саме й упевнишся, що ти не зробився богатирем Іллею Муромцем.
— Важко з тобою погодитись, — відказав я, — коли факти суперечать. З’ясуй, як я підіймаю край цієї книжкової шафи, в якій не менше 800 кілограмів. Я спочатку подумав, що вона порожня, але, одчинивши її, побачив, що всі книжки на своїх місцях. З’ясуй, до речі, і стрибок на три метри заввишки.
— Ти підіймаєш велику вагу, підскакуєш високо й почуваєш себе легко не тому, що сили в тебе побільшало, — цей здогад уже спростовано силоміром, — а тому, що вага зменшилась, цього ти можеш допевнитися за допомогою того ж силоміра; ми довідаємося навіть, у скільки разів вона зменшилась.
Так кажучи, він підійняв першу, яка попалася йому, гирю, що важила шість кілограмів, і привісив її до силоміра.
— Дивись! — казав він далі, глянувши на показ ваги. — Шестикілограмова гиря важить 1 кілограм. Тобто вага зменшилася в шість разів.
Подумавши, він додав:
— Достеменно така сила ваги й на поверхні місяця; там це від її малого обсягу та малої щільности її речовини.
— Чи бува не на Місяці ми?.. — зареготав я.
— Якщо й на місяці, — сміявся фізик, переходячи на жартівливий тон, — то лихо не велике, бо таке чудо, коли воно можливе, може повторитися в зворотному порядку, тобто ми знову повернемося на землю.
— Постривай, годі жартувати… А що буде, як зважити якусь річ на звичайних терезах, чи помітимо зменшення ваги?
— Ні, бо зважувана річ полегшає в стільки разів, скільки й гиря, покладена на другу шальку; рівновага не порушиться, хоч вага й зміниться.
— Так, розумію.
Проте, я намагаюсь переломити палицю, сподіваючись таки виявити збільшення сили; та дарма, зробити мені цього не щастить, хоч палиця й не груба й ще вчора тріщала в моїх руках.
— Ач який упертий, покинь, — сказав мій приятель — фізик.
— Краще подумай, що тепер, мабуть, увесь світ схвильований змінами.
— Твоя правда, — відповів я, кидаючи палицю: я про все забув; забув що існує людство; з яким я, та й ти, дуже хочемо поділитись думками…
— Що воно сталося з нашими приятелями?.. Чи не було ще й інших переворотів?
Я вже й рота роззявив та відсунув завіску (вони всі були спущені на ніч, щоб місячне сяйво не заважало спати), щоб побалакати з сусідою, але відразу ж одскочив. Який жах: небо було чорніше за сажу.
— Де ж місто? Де люди?
Це якась дика, неуявна, яскраво освітлена сонцем місцевість.
Може ми й справді перенеслись на якусь пустинну планету?
Все це я тільки подумав, — вимовити ж нічого не міг. І тільки нескладно мугикав.
Приятель кинувся був до мене, гадаючи, що мені млосно, але я йому показав на вікно; він сунувся туди й теж занімів.
Ми не зомліли тільки тому, що мала вага заважала зайвому припливові крови до серця.
Ми оглянулися.
Вікна були завішені, як раніше: того, що нас вражало, не було перед очима, а звичайний вигляд кімнати й усіх речей у ній, добре знайомих нам, ще більше заспокоїв нас.
Притулившись один до одного, ми ще трохи боязко підняли спочатку тільки краєчок завіси, потім підняли їх усі і, нарешті, зважились вийти з дому подивитись на траурне небо та околиці.
Хоч ми тільки й думали, що про прогулянку, проте ми ще дещо помічали. Наприклад, коли ми проходили через просторі й високі кімнати, то мусили дуже обережно орудувати своїми грубими м’язами, — інакше підошва даремно сковзалась по підлозі; проте, це не загрожувало падінням, як це було б на мокрому снігу, або на склизькому льоду, — а тіло чимало підскакувало. Коли ми хотіли відразу поставити себе в горизонтальному напрямі, то треба було спочатку помітно нахилятись уперед, як коні нахиляються, коли їх примушують зрушити віз із надсильною вагою, та це тільки здавалось так, — а справді всі наші рухи були надзвичайно легкі… Сходити східцями з приступки на приступку, — як це нудно! Ходити кроками, — як це помалу! Незабаром ми облишили ці церемонії, придатні на землі, а тут лише смішні. Рухатись навчились скоком; сходити й підійматися — через десять і більше східців, як найодчайдушніші школярі; а часом скакали з усіх сходів, або з вікна. Одне слово, обставини примусили нас перетворитися на якихось стрибунів, як от коники або жаби.