— Добре було б нам побачити ще й інші землі для полювання... Восени звідси, мабуть, піде багато звірів. Чи помандрує зі мною Зур далі, за лігво тигрів?
Зур ніколи не відмовлявся від подорожей зі своїм товаришем. Хоч його цікавість і не була така неспокійна, як в Ауна, вона була досить гостра, і до того ж її викликала молодість.
— Ми підемо подивитись на землі, куди тече річка, — відповів Зур.
Вони вигострили зброю, накоптили сушеного м’яса, напекли їстівного коріння і вирушили в подорож, коли величезне, червоніше за сурик, сонце ледве вихопилося з-за другого берега. Зур залишав печеру з сумом. Тут була повна безпека і багато їжі. Тут він уклав спілку з хижаком-велетнем. Але мандрівна вдача Ауна тягла його до недосліджених земель...
До півдня і після сну, якого вимагала нестерпна спека, вони йшли без тривоги. Завдяки пильному оку й гострому нюхові Ауна плазунів помічали заздалегідь; хижаки спали, і тільки комахи турбували мандрівників. Набридливо дзижчали червоноголові мухи, що міріадами летіли на запах м’яса; в холодку допікали комарі з гострими жалами; треба було берегтися також великих шершнів, півдюжини яких могли вбити людину. Відпочинки робили подалі від термінових гнізд.
Було вже пізно, коли вони досягли місця злиття річок. Аун знав річку, бо вже не раз переходив її. Повз величезні валуни він вивів Зура туди, де полювали тигри. Тут було страшно. Лев цілий день сидить у своїм барлозі, як і люди, він знаходить собі притулок і завжди повертається в нього. А тигр увесь час нишпорить по місцевості. Лігво у нього тимчасове, і вибір його залежить від умов полювання та блукань. Він пристосовується і до таких місць, що викликають огиду інших хижаків. Отже, людина не може передбачати його мандрівок і не знає, куди йти, щоб уникнути з ним зустрічі...
Уламр і син Землі йшли на деякій відстані один від одного, щоб розширити поле свого зору. Спочатку їм допомагала присутність травоїдних: ні сайгаки, ні бики, ні лосі, ні антилопи не паслись би по сусідству з тиграми. Коли ж навколо них стало пусто, мандрівників охопила тривога. Це була мішана місцевість. Тут ліси часто переходили в широкі галявини, луки й болотяні пустки, громадились заростями бамбуків і пальмами. Аун вирішив, що краще повернути до річки, бо на ній була безліч островів. Береги ставали дедалі мертвими, тоді як у воді життя вирувало. Між островами сновигали крокодили; по затоках хлюпались зграї всіляких птахів; сонні пітони показували свої цупкі кільця.
— Тигри вже недалеко! — сказав пошепки Зур.
Аун, уважно озираючись, повільно простував далі.
Колючі зарості в плетиві ліан, що відступили від берега, знову наближалися до води.
Спинившись, син Землі сказав:
— Сюди тигри приходять на водопій.
І показав витоптану в чагарнику стежку. На ній видно було сліди, і Зур нахилився, щоб краще їх роздивитись. Від них ще відгонило гострим запахом. Зур прошепотів:
— Вони пройшли цією стежкою!
Плечі його затремтіли. Стурбований Аун вийняв свій спис, йому здалося, ніби до запаху хижаків приєднався ще якийсь невідомий запах...
В заростях щось тріснуло. Люди застигли, мов дерева. Про втечу годі було й думати. Якщо хижаки близько, доведеться битись. Але з заростів ніхто не вийшов, і Аун, принюхуючись до вітерця, що линув звідти, сказав: — Тигри ще далеко.
Мандрівники рушили далі, щоб швидше проскочити небезпечне місце. Незабаром джунглі вийшли на самий берег. Вони були такі густі, що людям часто доводилось продиратись крізь зарості бамбуків.
Нарешті Аун і Зур досягли великої галявини, де паслось кілька диких тварин. Надходив вечір, і треба було шукати місце для ночівлі. Поблизу не було видно жодної скелі; не доводилось думати й про зупинку на острові: галявину оточували непролазні хащі, і темрява розлилась би раніше, ніж Аун і Зур змогли вийти до річки...
Зур знайшов сім бамбуків, що росли близько один від одного і утворювали ніби загорожу. Три проміжки були такі вузькі, що людина в них не пролізла б; через два інші Аун і Зур ще проходили боком, але не могли пройти ні лев, ні тигр; останні, завтовшки з лікоть при корені і трохи вужчі вгорі, треба було на два Аунових роста заплести гіллям чи ліанами.
Юнаки швидко нарізали ліан та молодих бамбуків, щоб зробити міцну огорожу. Син Тура обламував їх, а Зур, більш здібний будівник, переплітав ними стовбури дерев, як це робили його предки.
Коли скінчили роботу, вже смеркалося, проте жодна підозріла тінь не з’явилась на галявині. Тоді вони розклали багаття і напекли сушеного м’яса та коріння. Вечеря була дуже смачна, бо робота посилила голод, і вони почували гордість і радість від того, що вони люди. Жоден звір, навіть з тих, хто найкраще будують собі житла, не зумів би так швидко і так надійно захиститись від хижаків. Поївши, вони посідали біля входу в притулок».
Місяць, що вже пробіг половину свого шляху, схилявся до заходу. Над галявиною мигтіло кілька зірок, і Зур силкувався відгадати, які то люди підпалюють їх щовечора. Зірки були на диво маленькі, не більше кінчика тонкої трісочки, тоді як сонце й місяць нагадували вогнище, де палає кілька добрих гілок. Але раз вони горять так довго, то це тому, що їх вогонь увесь час підтримують. Зур силкувався розгледіти тих, що підкладають паливо, і не міг зрозуміти, чому вони лишаються незримі... Інколи він думав також про невичерпне сонячне тепло, яке дуже припікає, коли сонце стоїть вгорі, і слабшає, коли воно ввечері стає набагато більшим... Ці думки запаморочували Зурові голову і швидко стомлювали. Він гонив їх від себе і навіть зовсім забував... Цього вечора Зур згадав вогняні хмари після заходу сонця. На заході вогню було більше, ніж від усіх вогнищ, які уламри розпалювали взимку... І така сила вогню давала менше світла й тепла, ніж одне сонце. Хвилину поміркувавши, Зур трохи не злякався своїх думок. Ніхто ні з Людей-без плечей, ні з уламрів ніколи, здавалося, цим не цікавився. Він мимоволі спитав:
— Які то люди підпалюють небо, коли сонце вже ховається?
Аун, що спочатку думав про тигрів, перебував тепер у заціпенінні, що, проте, не заважало йому відчувати всі небезпеки ночі. Запитання Зура вивело його із задуми. Спочатку він не зрозумів запитання і не здивувався, бо думки Зура часто викликали подив у інших людей.
Він підвів голову і подивився на зірки.
— Зур, мабуть, говорить про маленькі вогники на небі?
— Ні... Зур говорить про великі червоні й жовті вогні, які тільки-но згасли. Може, їх запалюють орди?.. Тоді вони набагато численніші, ніж уламри, кзами й руді карлики.
Аун зморщив лоба. Він невиразно уявляв істот, що поховалися вгорі, і ця уява була неприємна.
— Це ніч підпалює вогні, — відповів він з напруженням. Ніч робить яскравішим наш вогонь!
Від цієї відповіді син Землі розгубився і почав міркувати, тимчасом як Аун вже забув питання, яке його не цікавило.
Вітрець свіжішав і доносив здалеку глухий шум. Полохливі звірі вибігали на галявину і знову зникали. Деякі з них зупинялись поглянути на вогонь, який кидав яскраве світло. П’ять чи шість собак крадькома покрутились навколо, почувши запах печеного м’яса, але незабаром зникли. Раптом з заростів вискочили сарни. Тікаючи від когось, вони щодуху бігли галявиною.
Аун підхопився, прислухався, понюхав повітря і прошепотів:
— Треба зайти в притулок!
Потім додав:
— Тигр близько!
Вони залізли в захисток з бамбуків.
Внизу розсунулось гілля чагарника, і в сріблястому світлі вогню з’явився смугастий звір. Великий, як лев, він був нижчий за нього, але довший і гнучкіший. Уламри і Люди-без-плечей боялись його більше, ніж інших хижаків. Лев був не такий хитрий, впертий і прудкий; махайродуси по той бік гір не зустрічались, а лева-велетня бачили серед уламрів тільки Нао, Гун Сухі Кості та два старих воїни.
Тигр ішов не поспішаючи, вигинаючись, як хвиля, кожний рух його наганяв жах. Полум’я спинило його. Він підвів свою кремезну голову, показавши білуваті груди. Очі його горіли, мов світляки. Це був найбільший з усіх тигрів, якого Аун і Зур будь-коли бачили. Незважаючи на тривогу, що шумувала в жилах, син Тура дивився на тигра як зачарований: він дуже любив великих звірів, навіть коли вони були вороги.