Зур змовк, а вони ще прислухались, нахилившись вперед. Потім почала говорити жінка, і мова її, що нагадувала крики звірів, мала все ж ритм мови людини. Аун знову почав сміятись, але цілком дружелюбно. Кинувши свою зброю до ніг, він подавав знаки замирення. Жінка теж засміялась — хрипко, уривчасто; слідом за нею засміявся й чоловік.
Тоді Аун і Зур почали наближатися до мастикових дерев. Вони підходили поволі, зупиняючись, і несли з собою тільки дрюки. Лісові Люди поривались тікати, але сміх уламра ніби затримував їх на місці. Нарешті воїни підійшли до Лісових Людей.
Це була тривожна, але вирішальна хвилина. На широконосих обличчях тубільців знову позначилось недовір’я. Їхні очі забігали, лоби наморщились... Лісовик мимоволі звів руки з каменем, але Аун, простягши величезний дрюк, знову почав сміятись:
— Чого вартий камінчик Волохатої Людини проти великого дрюка?
А Зур додав співуче:
— Аун і Зур не леви й не вовки!
Тривога згасала. Жінка зробила перший крок. Вона доторкнулась до руки Зура вище ліктя, вимовляючи якісь невиразні склади. Нічого страшного не сталось, і почуття небезпеки зникло. Народившись з мирного дотику, довір’я почало швидко зростати. Зур простяг чоловікові шматок сушеного м’яса, і той його з’їв; одночасно Аун дав печеного коріння лісовій жінці.
Ще не настав вечір, а вони вже тримались так, ніби прожили вкупі кілька місяців.
Вогонь не злякав нових товаришів. Вони з цікавістю поглядали, як він плигає по сухих гілках, і скоро зрозуміли, що біля нього можна грітися. Повіяв свіжий вітер. З землі крізь прозоре й легке повітря до зірок линуло тепло. Мандрівників тішило те, що погляди їхніх дивних гостей ніби прикипіли до вогню. Це нагадувало Зуру й Ауну вечори в орді, і від того, що тепер їх було більше, вони почували себе безпечніше.
Зур силкувався зрозуміти загадкові звуки й жести нових товаришів. Він вже знав, що чоловік мав ім’я щось схоже на Ра, а жінка відгукувалась на слово Вао, але хотів довідатись, чи були в лісі ще люди і чи жили вони ордою. Він намагався порозумітись за допомогою жестів, але спроби виявились майже марними.
Протягом кількох наступних днів спілка стала ще міцнішою. У волохатих чоловіка й жінки недовір’я наче й не було. Менш розвинені, ніж Аун та Зур, вони швидко призвичаювалися до нових людей. Вао та Ра мали природжену м’яку вдачу, схильність до покірності, що залишала місце для насильства тільки під час страху чи гніву. Вони не мали такої сили впливу, як великий уламр, і такої здатності до мислення, як Зур. Своїми ж відчуттями вони були рівні синові Тура. Крім того, Лісові Люди бачили в темряві не гірше, ніж рись, а по деревах лазили, як резуси чи гібони. Вони охоче їли м’ясо, але могли годуватися листям, молодим стеблом, сирим корінням, грибами. Бігали не так швидко, як Аун, але не гірше Зура. Силою м’язів вони були дужчі за ва, але значно слабші за великого уламра. Не маючи іншої зброї, крім загостреного каміння, яким вони зрізали також стебла та кору на їжу, вони не могли ні здобувати вогонь, ні підтримувати його.
Колись давно у лісах третинного періоду предки цих лемурів вигадали слово, навчились грубо тесати перші камені і поширилися по всій землі. Але в той час, як одні люди привчались користуватись вогнем, а інші знайшли спосіб добувати його з кремінців і сухого дерева, в той час як в спритніших руках знаряддя і зброя вдосконалювались, вони жили легко і при достатку, а тому і залишались людьми-лемурами старих віків. Їхня мова протягом тисячоліть не змінилась, хіба що, може, втратила кілька слів, а мова жестів лишилась на тому ж рівні, лемури трохи вміли пристосувати жести до нових умов, але на шкоду старим звичаям.
Разом з тим вони могли оборонятись від леопарда, пантери, від вовків та собак, які рідко коли нападали на них. Вміння здиратись на дерева рятувало їх від лева й тигра, чию присутність вони відчували на великій відстані. Годуючись абичим, вони майже не знали голоду, бо навіть взимку без особливих труднощів знаходили їстівне коріння та гриби. До того ж вони не знали і тих страшних морозів, що допікали уламрам, ва, рудим карликам та кзамам у північних і західних землях по той бік гори.
А проте їхнє плем’я, що колись густо заселяло ліси, тепер вимирало. Якісь таємничі причини винищували їх на сході й на півдні. Інші люди, значно дужчі за них, які краще володіли мовою, вміли робити страшну зброю і добувати вогонь, загнали людей-лемурів на це плато. Протягом тисячоліття кожне покоління переможців приходило сюди не більше як двічі чи тричі і ніколи не осідало надовго. А коли вони приходили, тубільці тікали далі в глиб лісу. Це були жахливі часи, що залишились більше в інстинкті, ніж у мозку. Тоді життя людей-лемурів ставало сумним...
Ра і Вао не знали цього лиха. Вони були молоді, і за їхнього віку подібної навали не трапилось. Двічі чи тричі вони бачили на плато вогні таборів, та видіння це залишалось неясним спогадом, що оживав тільки перед вогнем Ауна та Зура.
Тимчасом Зур і Вао навчились краще розуміти одне одного. Зур довідався, що в лісі є й інші люди-лемури, і сказав про це Аунові. Аун сприйняв новину спокійно. Раз він уклав спілку з Ра, то був певний, що й інші не почнуть війну. Зур не поділяв цієї безтурботності. Він не уявляв собі, щоб лемури були войовничими — Ра і Вао не полювали на хижаків, — але боявся, щоб лемури не подумали про якийсь напад.
Одного вечора, коли вогонь танцював по сухих гілках, Ра і Вао весело бавились, кидаючи в нього хмиз. Мисливці пекли на рожні четвертину лані, від якої вже йшов смачний запах печеного м’яса. Тут же на плоскому камені пеклись гриби. Крізь листяне мереживо було видно тонкі роги молодика вгорі серед зірок.
Коли їжа спеклась, Аун дав частину лемурам, а решту поділив із своїм товаришем. Хоч їхній притулок був не дуже гарний, але вони почували себе цілком безпечно, їх оточували дерева з високими голими стовбурами. Тигр на них не здерся б, люди ж могли врятуватися там раніше, ніж устиг би напасти хижак.
Вечірнє повітря було тепле. Серед первісних людей панувало повне довір’я. Лагідні між собою, готові разом боронитись проти небезпек, вони втішались великим щастям здоров’я, відпочинку, ласої їжі...
Раптом Аун і Ра, а потім Вао здригнулися. Вітер доніс якийсь легенький запах. Ра і Вао ніби засміялись, а заклопотаний уламр сказав Зурові:
— Нові люди близько.
Зур обернувся до жінки. Вона витягла шию і своїми рисячими очима вдивлялась у темряву. Зур торкнув її за плече і запитав словами й жестами. Запитання було зрозуміле мисливцям, події робили його ще яснішим. Вао кивнула, простягла обидві руки вперед і вимовила щось на знак схвалення.
— Аун має рацію, — сказав син Землі. — Прийшли інші Лісові Люди.
Уламр підвівся; Ра поповз по траві; настав тривожний момент. Від недовір’я Аун зціпив зуби, Зур наморщив чоло. Тимчасом Ра вже пішов. Зур покликав його. Обличчя лемура зніяковіло, вся постать свідчила про те, що він вагається. Він хотів кинутись до своїх одноплемінників і одночасно боявся Ауна.
Через хвилину син Тура схопив свою зброю і пішов туди, звідки йшов запах. А він все дужчав. Воїн порахував, що в лісі мало бути шість чи сім чоловік, і пішов швидше. Якусь мить запах був зовсім близько, але потім розвіявся. В попелястому світлі, що пробивалось крізь віття, Аун ніби побачив постаті. Та вони зразу ж зникли. Воїн побіг ще швидше, хоч місцями його затримував чагарник. Раптом він зупинився: перед ним розстелилась водяна поверхня завширшки з двісті ліктів. У воду шубовснуло кілька жаб, решта закумкала серед латаття розбитими старечими голосами. Молодий місяць поклав на воду довгий лускатий хвіст...
На другий берег одна по одній, ніби з водоростей, виринали постаті лемурів. Аун гукнув їм:
— Син Тура і син Землі — спільники Волохатих Людей!
Почувши цей дзвінкий голос, втікачі спинились. Потім, проверещавши щось невиразне, вони замахали своїм гострим камінням і вже хотіли рушати далі на південь, коли з кущів вибіг Ра. Він щось крикнув людям свого племені, вказав на Ауна, потім поклав йому на груди обидві руки. Залунали верескливі голоси, замахали руки. Своїми рисячими очима втікачі бачили лемура й уламра, як удень; так само і Ра нічого не прогавив з міміки й жестів своїх родичів.