Вогонь згас. Темрява пожерла простір. Рідкі й слабкі спалахи блискавки ледве пробивали морок ночі. Аун даремно шукав Зура і лемурів: злива знищила їхні сліди.
Тоді він гукнув:
— Де ховається Зур? Син Тура переміг своїх ворогів!
Десь у лісі йому відповів лютий покрик, несхожий на голос Людини-без-плечей. Аун пішов навпомацки і зривався бігти тільки при сяйві блискавки. Коли він досяг узлісся, з’явилась і відразу ж зникла в темряві постать Ра. Лемур пролопотів кілька слів, з яких Аун зрозумів, що Зур зник. В спалахах блискавки його жести говорили краще, ніж слова... Згодом з’явився і кремезний лемур, його спроби щось пояснити були ще більш невдалими, ніж жестикуляція Ра.
Йти кудись не було ніякої змоги: страшна злива збивала з ніг людей, безсилих, як ті комахи, що поховались попід листям та в щілинках кори; і син Тура пізнав найтяжчий біль у своєму житті. Люті зойки і гірке ридання краяли йому груди, і обличчя було мокре від сліз і дощу. Усе своє життя Аун був разом з Зуром. Він полюбив юнака з того дня, коли Нао привів його з країни рудих карликів. Зур шанував його більше всіх живих істот і Аун теж шанував сина Землі.
Час від часу син Тура одчайдушно кликав свого товариша, і були хвилини, коли надія спалахувала йому в серці. Минали години. Дощ припинився, і на сході з’явилось бліде сяйво. Вже можна було бачити тіла забитих ворогів і молодого лемура з розпоротим черевом. Біля залитого дощем вогнища стогнав ворожий воїн з пораненим стегном і біля каменя лежала непритомна Вао. Вона не чула, як її кликали Аун і Ра. Знесилена жінка, цокотячи зубами, хрипко засміялась, коли побачила свого товариша й сина Тура.
Поранений воїн упав перед Ауном на коліна, благаючи милосердя. М’яка вдача, за яку синові Тура часто докоряли, вимагала подарувати пораненому ворогові життя. Але було пізно: двоє лемурів уже били нещасного дрюками. Аун з огидою дивився на цю розправу, але нічого не міг вдіяти: він добре знав, що таке закони війни між племенами.
Вао, що краще за Ра розуміла жестикуляцію уламра, пригадала кілька слів, яких її навчив Зур. Вона вислухала лемурів і пояснила Аунові, що Люди Вогню потягли сина Землі в ліс. Навіть лемури своїми рисячими очима не могли нічого побачити крізь завісу дощу. Ра заблудився б так само, як і поранений та знесилений Кремезний. Отже, доля Зура була ще неясною, і надія знову зажевріла в грудях Ауна. Цілий ранок він шукав слід. Якщо тільки Зур ще живий, слід мав бути десь далі. Лемури розсипались в розшуках по лісу. Вчорашні втікачі теж приєднались до гурту, але допомога стількох гострих очей та чутливих носів нічого не дала... Нарешті, одна група шукачів пішла берегом проти течії, а друга — за течією; обидві повинні були перейти на протилежний берег. З другою групою пішов і син Тура. Шукачі йшли вже дві третини дня, а потім перейшли бродом річку. На березі Вао, голосно скрикнувши, зупинилась: слід знайшовся! На глинистому грунті залишилися відбитки ніг, а серед них і Зурові сліди.
Радість заклекотіла в серці уламра, але її відразу ж приглушив страх. Слід був давній. Люди Вогню пройшли тут вранці, і наздогнати їх можна було тільки на другий день. До того ж Аунові треба було йти самому, бо лемури не могли поспіти за ним. Він заспокоїв себе тим, що зброя у нього надійна: три дротики, підібрані на полі бою, два списи, сокира й дрюк. Мисливець ніколи не забував камінці для добування вогню. Вирішивши покинути лемурів, Аун зупинився, його серце забилось від глибокої ніжності до цих слабосилих і погано озброєних людей з нерозвинутою мовою та примітивною жестикуляцією; вони полювали разом з ним, жили біля його вогнища, і не один з них мужньо й самовіддано бився з нападниками. Аун ласкаво промовив:
— Ра, Он і Вао — спільники уламрів... Але Люди Вогню випередили нас і йдуть швидко... Наздогнати їх може лише Аун.
Вао зрозуміла його жести і пояснила іншим. Важка туга охопила лемурів.
Коли Аун пішов, Вао плакала, а Ра скиглив, як поранений собака. Вони видерлися на підвищення, з якого починалось плато. Уламр біг швидко, як вовк. Лемури ще раз гукнули на нього, і він, зупинившись, заспокоїв їх:
— Син Тура ще повернеться до Волохатих Людей!
І побіг далі.
Слід то майже зникав, то знову ставав чітким. Коли на зупинках утікачів земля проймалась міцним запахом, Аун знаходив трави, які Зур довго тримав у руках, перш ніж викинути. Син Тура розумів тонку хитрість ва. Він дивувався, чому Люди Вогню не вбивали свого бранця, що не міг бігти так швидко, як вони, і затримував їхню втечу.
До смеркання Аун зупинявся на відпочинок тільки двічі, і то зовсім не надовго. Він біг і ввечері, при світлі місяця та зірок. Слід ставав свіжішим. І все ж, коли вкрай стомлений уламр ліг відпочити серед скель, утікачі були від нього ще далеко.
На світанку Аун обійшов невеличке озеро і спинився в лісі. Не раз він збивався із сліду, але опівдні, коли настав час перепочинку, раптом затремтів від хвилювання. Слід знову ставав чіткий: кількість Людей Вогню збільшилась, бо до них приєднався ще один маленький загін. Аун бачив навіть, звідки прийшли нові воїни. Тепер йому доведеться битися з шістьма ворогами, які до того ж наближались до своєї орди.
Боротьба здавалась справжнім безумством. Кожен з уламрів відмовився б від погоні, але тільки не Аун та Нао. Хвилювання за долю товариша дужче за обережність кликало сина Тура далі; крім того, Аун покладався на свою швидкість, якій міг позаздрити навіть онагр: коротконогі Люди Вогню ніколи б його не наздогнали.
Надходив вечір другого дня, коли сталося страшне: Аун заблудився. Це трапилось біля річки. Вона була неглибока, і уламр перебрів її легко. Але на другому березі слідів вже не було, незважаючи на велике число тих, за ким він гнався.
До пізнього вечора Аун у відчаї шукав сліди, але так і не знайшов. Тоді він сів, стомлений і сумний, не зважившись навіть розкласти вогнище.
Після короткого перепочинку Аун пішов далі. І тут, серед пересіченої місцевості, де галявини поступалися місцем чагарникам, вітер доніс до нього сильний запах. Він нагадував запах Людей Вогню, але в ньому чулось і щось інше. Та слідів Зура ніде не було.
Аун обережно пішов поміж кущами і заростями бамбука, продерся крізь високу траву й раптом опинився перед тими, кого шукав... Від несподіванки він затремтів: перед ним звелися дві постаті, присутності яких він не міг відчути: вітер односив геть їх запах.
Його помітили. Треба було готуватись до бою. Повний місяць освітлював обидві постаті, і Аун побачив, що це не чоловіки, а жінки. Присадкуваті, коротконогі, вони були схожі постаттю і обличчями на Людей Вогню. Кожна з жінок тримала в руках важкий довгий спис.
Жінки уламрів рідко коли бували озброєні. І хоч Аун уже бачив лемурок, що майже не поступалися силою чоловікам, його здивували ці погрозливі пози. Він не відчував ніякого гніву і тому сказав по-дружньому:
— Аун прийшов не для того, щоб убивати жінок...
Вони слухали, і їхні схвильовані обличчя лагіднішали. Щоб заспокоїти їх більше, син Тура посміхнувся і повільно пішов уперед, опустивши дрюк. Одна з жінок позадкувала, потім підскочила, і обидві щодуху побігли — чи то з переляку, чи то для того, щоб повідомити своїх товаришів. Але вони не могли зрівнятись в бігу з уламром: він їх наздогнав і випередив... Тоді жінки зупинились і, стоячи пліч-о-пліч з занесеними списами, застигли в чеканні...
Аун, ніби граючись, легко помахав важким дрюком і сказав:
— Дрюк одразу потрощить списи...
Більше з переляку, ніж з ворожого наміру, одна з жінок кинула спис. Аун відбив його, зламав вістря і, не відповідаючи на удар, спитав знову:
— Навіщо ви починаєте війну з сином Тура?
Зрозумівши, що Аун не збирається їх вбивати, жінки здивовано поглядали на нього. Поступово зростало довір’я. Та, що не кидала своєї зброї, опустила спис. Це був знак миру. Його зразу ж повторила друга жінка. Потім вони рушили. Покладаючись на свої відчуття та спритність, Аун пішов слідом за ними. Усі троє пройшли проти вітру біля чотирьох тисяч ліктів і досягли порослої папороттю місцевості, де уламр при світлі місяця побачив інших жінок... Помітивши чоловіка, вони враз посхоплювались, почали кричати і жестикулювати; супутниці Ауна щось їм відповідали.