Ухр все розуміла, їй нічого було відповісти. Син Тура рішуче додав:
— Аун повинен іти до вогню!
— Ухр і Вовчиці[12] підуть за ним.
Уважно оглянувши рівнину, Аун погодився.
— Син Тура очікуватиме на жінок он там, — показав рукою мисливець. — Він буде сам, але Люди Вогню неспроможні наздогнати його, і син Тура може битись з ними на відстані!
Ухр наказала наймолодшій з своїх супутниць привести підмогу. А тимчасом уламр вже опускався на рівнину. Вкритий травою підгірок був зовсім пологий і вільний від щілин та западин. Коли Аун вийшов на рівнину, вітер відносив його запах убік, а нерівність землі сприяла здійсненню задуму. Ще не зійшов місяць, а мисливець вже досяг того берега, де отаборились Люди Вогню, і був менш ніж за тисячу ліктів від вогнища...
Купка дерев, висока трава та горбочки дозволили йому пробігти ще чотириста ліктів, але далі лежала гола земля, і ніщо не могло приховати його від гострих ворожих очей. Охоплений страхом, — не за себе, а за Зура, — він причаївся в траві. Що зроблять Люди Вогню, коли помітять його? Вб’ють Зура, чи, навпаки, подарують йому життя, щоб захистити своє власне? А коли він запропонує спілку, чи не стануть з нього сміятись?
Чекав він довго. З глибин степу виплив червоний, як кров, місяць. П’ятеро ворогів спали, а шостий стояв на варті. Інколи він підводився і прислухався, поводячи рухливими очима та нюхаючи повітря тремтячими ніздрями. З другого боку вогнища, біля берега пильнував Зур. Вартовий майже не цікавився полоненим, який через слабосилля не міг і мріяти про втечу. Тут великому уламру спала в голову щаслива думка. Він знав, що Зур, нездатний швидко бігати, міг, як і всі Люди-без-плечей, добре плавати. В річці чи болоті він легко випереджав наймоторніших уламрів; він поринав у глибочінь, немов крокодил, і міг довго залишатись під водою. Коли б Зур кинувся в озеро, він швидко досяг би другого берега. Аун же втягне ворогів у бій. Треба тільки, щоб Зур бачив Ауна чи почув його сигнал: найменша затримка зробить порятунок неможливим.
Тимчасом вартовий оглядав місцевість за вітром і щохвилини обертався до куща, де ховався син Тура. Місяць ставав тоншим, яснішим. Гнівна нетерплячка переповнювала груди уламра, і він почав уже втрачати надію, коли глибокий рик струснув простір: на горбочку з’явився силует лева. Вартовий підхопився; слідом за ним позводились інші Люди Вогню і повернули свої обличчя до хижака...
Зур, майже не поворухнувшись, позирав на всі боки. В ньому ожило передчуття порятунку, що гострішає в скрутні для ворогів хвилини.
Раптом Аун звівся на ноги, простягаючи руку до озера... Хвилина випала сприятлива: між Зуром і найближчим з його переможців була відстань у тридцять ліктів. До того ж увага ворогів була прикута до великого хижака.
Озеро лежало в сорока ліктях від Зура. Якщо він кинеться до нього вчасно, то досягне води раніше своїх ворогів.
Зур побачив Ауна. Глибоко зворушений, не вірячи сам собі, він крадькома рушив до куща. Аун знову показав рукою на озеро. Зур зрозумів і побіг до берега.
Коли він уже стрибав у воду, один з ворогів озирнувся.
Більш здивований, ніж стривожений, він озвався до своїх товаришів тільки тоді, коли втікач уже відплив від берега. Два воїни відокремились від гурту, і один з них спробував наздогнати Зура плавом. Але, зрозумівши, що це марна річ, воїн повернувся на берег і почав кидати в утікача камінням. Тоді Зур пірнув під воду і зник.
Присутність лева паралізувала ворогів. Лише один побіг берегом навперейми Зуру і неодмінно спіймав би беззбройного, знесиленого втікача...
Побачивши наближення воїна, Аун мовчки засміявся і почав відступати. Деякий час він лишався невидимим, але на відкритому місці його помітили. Тоді він спинився й підняв спис.
Ворог був один з тих, що брали участь у сутичці в грозову ніч. Приголомшений, він упізнав високого мандрівника, який убив його ватажка, і побіг, знявши гвалт, назад.
Турбуючись за долю товариша, Аун навіть не переслідував ворога, а попрямував назустріч Зурові. Той плив, як плазун, хвилястими рухами. Коли Зур досяг берега, син Тура з радісним криком підхопив його, і вони з хвилюванням почали розглядати один одного, глибоко зворушені зустріччю на свободі.
— Аун і Зур сміються з Людей Вогню! — переможно закричав уламр.
Тимчасом лев зник. Якусь мить Люди Вогню ще дивились на пагорок, а потім за знаком ватажка вирушили навздогін.
— Вони спритніші за мене! — сумно сказав Зур. — Їхній ватажок дужий, як леопард!
— Аун не боїться їх... До того ж, ми маємо спільників!
Уламр повів за собою свого товариша, і коли вороги вже підбігли до повороту озера, на одному з горбів знявся шум.
Там з’явились Ухр і семеро інших Жінок-Вовчиць, і збентежені Люди Вогню припинили свою погоню.
Жінки зійшли до Ауна, і Ухр сказала:
— Якщо ми не знищемо Людей-Собак, то вони повернуться всією ордою.
Після того як вона повторила свої жести і слова, уламр нарешті зрозумів її.
— Чи говорили вони про свою орду? — запитав він У Зура.
— До неї два довгих дні ходи. — Поглянувши на жінок, Зур додав: — Вони вб’ють багато жінок, якщо ми нападемо на них, а, крім того, дехто з Людей Вогню втече.
Від гніву кров кипіла в жилах Ауна, але побоювання, що він знову втратить свого товариша, перемогло. Аун першої хвилини відчув навіть якусь симпатію до ворогів, що не вбили свого бранця.
Втеча від Людей Вогню
Аун, Зур і жінки тікали. Ось уже тиждень, як за ними гналась ворожа орда. Першою їх помітила одна з жінок, а Аун з висоти скелястого масиву нарахував щось понад тридцять чоловік. Через Зура втеча затримувалась, але Ухр знала стежки в лісі та болотах, а Зур вигадував обходи, щоб заплутати ворогів. Кожного разу, коли траплялась неглибока річка, втікачі йшли водою проти течії чи за нею. Часто Ухр чи Аун підпалювали позад себе суху траву. Так вороги губили слід, але, почуваючи за собою силу, вперті в своїй люті, вони йшли цепом, щоб знову наздогнати уламра та його спільників. На восьмий день гурт утікачів перебрів порожисту річку, на березі якої Аун залишив лемурів. Уламр хотів було піти берегом проти води, та Ухр показала надійніший шлях, і вони вийшли на південну частину плато.
Настав день нового місяця. Ворогів ніхто не бачив, і зупинка була спокійною. Втікачі поволі звернули з рівнини, наблизились до річки і розташувались у джунглях на галявині, яку оточували велетенські бамбуки. Смеркатись ще не починало. Чоловіки й жінки готували вогнище і будували притулок з ліан та колючого гілля. Червонозолоте світло залило хмари; дихання вогню досягало, здавалось, неба. Чути було шум незнайомої буйної рослинності, і Аунова душа сповнилась урочистим спокоєм. Та ж м’якосердість, що змушувала його дарувати життя переможеним, робила його ніжним біля Джехи. Він відчував якийсь острах в її присутності. Важке волосся та чарівні вогники в очах Джехи п’янили його дужче, ніж радість перемоги. Невиразні і полохливі мрії зринали в ньому. Коли він згадував, що потрібна згода від Ухр, все єство його повставало проти можливої відмови. Та в глибині душі він корився звичаям цих жінок, які поділяли з ним усі небезпеки.
Коли між стовбурами бамбуків заблищали зорі, він підійшов до жінки-ватажка, що закінчувала вечерю, і запитав її:
— Чи віддасть мені Ухр Джеху в дружини?
Зрозумівши його, Ухр завагалась. Закони її орди були суворі; з давніх-давен повторюючись, вони набрали сили й точності. Жінки з орди не могли побратися ні з Людьми Вогню, ні з лемурами. Але останні події викликали глибоку невпевненість. Ухр не знала, чи є ще чоловіки її раси. Аун же був їхній спільник.
Вона відповіла:
— Треба спочатку позбутись ворогів. Після того Ухр ударить Джеху в груди, і вона стане дружиною Ауна. Ось так!
Уламр зрозумів тільки частину відповіді, але палка радість залила його серце. Він не помітив, що Ухр була сумна; вона ж не розуміла, чому Аун віддає перевагу цій гнучкій дівчині перед жінкою-ватажком з її мускулястими руками і важкими щелепами...