Втеча тривала і другого, і третього дня. Тепер річка була вже зовсім близько. З’явилося скелясте пасмо, що нагадувало те, де жив лев-велетень. Ніяких ознак присутності ворогів не було, і навіть Ухр почала думати, що вони відмовились від погоні. Щоб переконатися в цьому, вона разом з Ауном і Зуром зійшла на високу скелю, звідки можна було бачити всю місцевість аж до обрію. Опинившись на самому вершечку, вони на великій відстані побачили річку, що кружляла в степових берегах, а далі, на кордоні джунглів, постаті ворогів, які рухались в напрямку табору втікачів.
— Люди-Собаки! — скрикнула Ухр.
Аун переконався, що ворогів не поменшало, і зауважив:
— Вони не йдуть нашим слідом.
— Вони його знайдуть! — заперечила Ухр.
А Зур задумливо додав:
— Ми повинні перейти річку!
Така спроба ледве чи була можливою навіть для найкращих плавців, до того ж багато крокодилів ховалося в мулі, на островах і косах. Але Зур знав спосіб перепливати воду за допомогою великого гілля чи зрубаних стовбурів, перев’язаних ліанами та лозою. Він повів утікачів до берега річки, де густо росли чорні тополі. Два стовбури, що лежали в затоці, прискорили будівництво. Опівдні пліт був готовий, але і ворог був близько. Його авангард виткнувся з-за повороту річки, на відстані якихось трьох чи чотирьох тисяч кроків.
Коли пліт рушив від берега, нападники зняли гнівну лайку. Аун відповів бойовим кличем, а жінки підтримали його вовчим виттям... Втікачі пливли навскоси, та течія їх несла прямо на ворогів. Нарешті обидві ватаги опинились віч-на-віч. Їх відокремлювали якихось двісті ліктів. Люди Вогню, всі двадцять дев’ять чоловік з кремезними тулубами, собачими щелепами і мускулястими руками, зібрались на ріжку. Їх круглі очі палали звірячою люттю. Більшість удавала, ніби хоче стрибнути в воду, але там серед латаття ворушились крокодили і пітони.
Тимчасом Аун, Зур і жінки гіллям відштовхували пліт. Він проплив між двома островами, крутнувся, на хвилину наблизився до Людей Вогню, а потім поплив до протилежного берега, і жінки посміялися з ворога.
Втікачі заглибились у джунглі і незабаром вийшли до притоки. Це була неглибока річечка, по дну якої легко можна було йти. Але Зур порізав на шматки шкуру сарни і пояснив, що кожен, виходячи з води, повинен обмотати шкурою ноги. Всі зійшли на прибережне каміння і, вживши цей захід, змили водою свої сліди.
— Зур найхитріший з усіх людей! — вигукнув уламр. — Люди-Собаки, подумають що тут пройшов табун!
Оскільки вороги нерідко вміли знаходити і замасковані сліди, то втікачі йшли не затримуючись аж до пізньої ночі.
Частина п’ята
В гірському проході
Починались болота. Довелося брести грязюкою або поволі йти берегом. Два дні втікачі просувались вперед не швидше, ніж плазуни. Потім річку стиснули круті береги, і велика сланцьова стіна перегородила шлях. Вона була завдовжки у три тисячі ліктів і шістсот заввишки; на заході стіна заходила в річку, а на сході — у величезне непрохідне болото. Лише на висоті двохсот ліктів починався вузький прохід, і підійматись до нього треба було підгірком, вкритим кам’яними брилами. Аун, який ішов останнім, досяг проходу і зупинився, щоб оглянути місцевість. Тимчасом Ухр пішла далі, але незабаром повернулась і сказала:
— Болото лежить і по той бік гори.
— Треба знову перейти річку! — порадив Зур, що йшов слідом за жінкою-ватажком. — Дерева є... ми можемо збудувати пліт...
Раптом Аун скрикнув і простяг руку. В далечині між двома озерами з’явились люди. Їх було семеро, і по вигляду їх неважко було впізнати.
— Люди-Собаки! — вигукнула Ухр.
Їх кількість невпинно зростала. Аун глибоко дихав; повітря було насичене отруйними випарами болотяної води. Він уважно розглядав прірву.
— Люди-Собаки зможуть видертись сюди раніше, ніж пліт буде готовий, — сказав Аун пошепки.
Навколо лежало важке каміння, і він почав підкочувати його до проходу, Зур і жінки допомагали... Видно було, як Люди Вогню обминають калюжі. З цими жорстокими істотами наближалась сама смерть...
Аун сказав:
— Син Тура з трьома жінками оборонятимуть прохід. Зур і інші жінки будуватимуть пліт.
Зур вагався. Він дивився на свого товариша, і його повіки тремтіли. Зрозумівши його тривогу, Аун пояснив:
— У нас є чотири дротики, два списи! Ось мій дрюк, жінки озброєні списами. Коли нам буде скрутно, я покличу на допомогу. Іди! Тільки пліт може нас врятувати.
Зур послухався. Аун вирішив узяти з собою Ухр та ще одну міцну жінку. Обернувшись, щоб пошукати третю, він побачив Джеху, що йшла до нього з розсипаним по плечах волоссям. Аун хотів відіслати її назад, але вона дивилась на нього з палкою ніжністю. В її погляді була любов, те тендітне почуття, якого зазнав серед уламрів тільки Нао... Аун втратив розуміння часу, забув про небезпеку і про смерть.
Люди-Собаки наближались. Оминувши озерця, вони розсипались по скелястому берегу. Один з них, волохатий, як ведмідь, підняв величезні руки і, як тріскою крутив у повітрі списом, важчим за Аунів дрюк. Наблизившись до гори, вороги почали шукати проходи. Чимало вузьких балочок прорізало скелю, проте всі вони закінчувались глухою стіною: через гору був і справді тільки один вихід.
Аун, Ухр, Джеха та третя жінка закінчили зміцнювати його і тепер збирали каміння, щоб бити ворогів. До проходу можна було підійти двома стежками: просто балкою, де осінні й весняні води проклали собі шлях, і навскіс, через скелястий лабіринт. Прямий шлях дозволяв наступати трьома чи чотирма лавами, а кружним можна було бігти лише по одному, зате згори вниз...
У ста ліктях від скель Люди Вогню зупинились і почали слідкувати за рухами Ауна й жінок; на їхніх широких обличчях грали криві посмішки і блищали вишкірені зуби. Раптом вони завили, ніби зграя вовків та собак. Аун показав свій спис і дрюк.
— Уламри заберуть мисливські землі Людей Вогню!
Ухр приєдналась до сина Тура; вона кричала хрипким голосом:
— Люди-Собаки вбили багатьох наших сестер і братів!.. Наші спільники винищать Людей-Собак до останнього!..
Потім запала довга мовчанка. З болота віяв теплий вогкий вітер. Над горою ширяли орли й кондори. На островах видно було довгомордих крокодилів. Серед безмежного простору й тиші лунав тільки гомін річки — живий, свіжий і одвічний, як в перші дні світу...
Люди Вогню розбились на два загони. Ватажок повів перший обхідним шляхом; інші намагались досягти проходу балкою, ховаючись у щілинах та за каміння...
Палаючі очі Ауна перерахували ворогів. Він приготував списометалку з дротиком. Ухр і її подруги за першим сигналом повинні були закидати нападаючих камінням. Але ті лишались у схованці або з’являлися в таких місцях, де в них майже неможливо було влучити. Проте один воїн вихопився вперед; списометалка крутнулась, і дротик уп’явся людині між ребер. Почувся зойк. Поранений зник. Аун очікував, наготовивши другий дротик.
Незабаром наступ відновився, особливо з флангів, де кілька воїнів непомітно піднялись на один рівень з проходом. Щоб напасти на оборонців зненацька, їм треба було здертися ще вище, на вузький карниз, звідки вони могли плигати один по одному...
Тимчасом другий загін ворогів захопив прямий підхід; заревів могутній голос ватажка, і п’ятнадцять чоловік навально кинулися вперед. Свиснув дротик, полетіло каміння, люті й жалібні крики залунали в скелях... Люди Вогню не спинились. Незважаючи на кам’яну зливу і на списи, вони продовжували вперто бігти. До проходу залишалось якихось вісім ліктів. Троє ворогів скотились в яму з водою, двох було поранено; Аун зовсім близько побачив люті обличчя, палаючі очі, почув хрипке дихання. Тоді, напруживши всі сили, він кинув величезний камінь, тимчасом як жінки одчайдушно відбивались дрібними уламками. Дике виття залунало між скелями; нападаючі безладно кинулись назад. Аун лагодився схопити другий камінь, коли щось ударило його по голові.