— Ми знову побачимо тигра кзамів!
Він стиха засміявся. Захисток, в якому вони прожили стільки днів у повній безпеці, велетенський звір, що був їхнім приятелем, сонячні ранки та вечори, коли огонь жеврів на карнизі печери, — все це постало безладними й щасливими картинами... І уламр, повернувши до Джехи своє змарніле від втрати крові обличчя, сказав:
— У печері нам не буде страшною і сотня Людей-Собак!
Тут Ухр щось глухо вигукнула, простигши руку за течією, і всі виразно побачили Людей Вогню за сім чи вісім тисяч ліктів. Втеча відновилась так швидко, як тільки дозволяли рани уламра та жінки-ватажка. Зараз порятунок залежав тільки від швидкості. А до пасма горбів залишалось не менше двадцяти тисяч ліктів.
Коли вони подолали половину шляху, Люди Вогню виграли ще чотири тисячі ліктів і бігли щодуху, як шакали. Той, кого вони боялись більше, ніж усіх своїх ворогів, разом узятих, кульгав у хвості невеличкого загону, і переслідувачі вже радісно вигукували бойовий клич...
Втікачі на хвилину спинились... Аун в тривозі звів на Зура очі, які хворобливо блищали. В цей жахливий момент уламр поклав руку на плече друга... Та вороже виття залунало ближче; Аун поглянув на Джеху, перевів погляд на свою рану і зміряв відстань, що лежала між ними і Людьми-Собаками...
Глибоко зітхнувши, він відпустив Зура, і той побіг до лігва велетенського лева. Аун повів жінок і дітей далі, до печери.
Печерний лев
Діставшись до печери, Аун і жінки мали якихось дві тисячі ліктів виграшу. Аун перший здерся з Ухр на гранітний виступ, щоб допомогти піднятись жінкам з дітьми. Спочатку передали вгору дітей, а потім почали лізти всі інші. Троє останніх жінок піднімались вже під дощем з гострого каміння, яке кидали Люди Вогню. Жінки похапцем забрались на карниз, Аун кинув свій дротик, а Ухр з подругами сипнула на ворогів уламками граніту. Людей Вогню було не так вже й багато, щоб сунутись у наступ, і тому вони відійшли в безпечне місце. Коли наспіли задні лави, всі втікачі були в печері.
Вона була таки справді неприступна. Виступу можна було досягти тільки по одному, та й то стаючи на плечі свого товариша. Одним списом можна було тримати ворогів на відстані... Люди Вогню зрозуміли це. Вони почали оглядати базальт, сподіваючись знайти якийсь інший виступ, але скрізь була гладенька стрімка стіна.
Ну, що ж, їм це байдуже, можна почекати. Голод і спрага видадуть обложених. Там, у міжгір’ї, вони змогли втекти і переплисти річку. А тут день їхнього виходу з печери стане днем смерті. Чого варті одинадцять жінок і два чоловіки проти двадцяти повних сил воїнів?
Коли жінок було врятовано, Аун залишив двох вартувати на карнизі і наказав, щоб ніхто за ним не йшов. Потім, запаливши факел, він спустився у глибоку печеру. Неспокій стискав йому груди. Він не припускав, щоб лев-велетень не впізнав Зура, і все ж якийсь сумнів гриз його серце.
Напівдорозі рик прискорив його ходу. Ось щілина, крізь яку він так часто розглядав звіра... Аун полегшено зітхнув: він побачив Зура перед хижаком, велетенські очі звіра палали дружнім огнем, і глибоке сопіння зустріло уламра.
— Печерний лев назавжди спільник сина Землі і сина Тура! — радісно вигукнув Зур.
Це була хвилина стриманої радості і великих сподівань.
— Люди-Собаки не пішли слідом Зура?
— Вони не помітили, як він відокремився від інших: Зур сховався серед валунів.
Уважно обнюхавши Ауна, лев-велетень ліг і знову почав дрімати. Аун продовжував:
— Зур виходитиме тільки вночі, з кзамівським тигром... Він нічого не буде робити проти Людей-Собак, доки Аун не одужає...
— Вдень Зур буде виходити з печери тільки до озерця... Озерце близько... Ауну і жінкам потрібна вода.
Аун зітхнув. Перед його очима повстали калюжі, річка, джерельця. Пораненого нестерпно мучила спрага. Він не міг утриматись, щоб не сказати:
— Спрага пече Ауна... але він почекає до вечора.
— Калюжа близької — повторив Зур. — Аунові треба напитись, щоб він одужав і міг битись. Я піду до калюжі.
І він рушив до виходу з печери. Хижак розплющив очі, але не виявив занепокоєння. Зур прослизнув до калюжі. Нерівна місцевість допомогла йому непомітно дістатися до води. Спочатку він напився сам, а потім набрав води в мішок з оленячої шкури, зшитий терновими колючками. Води в ньому було досить, щоб заспокоїти спрагу багатьох людей. З мішком на плечах Зур повернувся до лігва. Аун жадібно пив цілющу воду, що повертала силу, здоров’я і віру.
— Ухр теж поранена! — сказав він. — Інші ж нап’ються вночі.
Він поніс мішок у верхню печеру, а коли напилася Ухр, дав води і Джесі.
Аун спав до вечора, сон відновлював його сили. Гарячка зменшилась; завдяки відпочинку рани почали загоюватись. Коли у джунглях зовсім смерклось, він вийшов подивитись на ворогів. Ті розпалили велике вогнище. Товсті і потворні пики раз по раз обертались до печери; вони виражали вперте бажання перемогти і знищити втікачів.
Важкий неспокій охопив жінок. Змучені тривалим переслідуванням, вони теж полягали спати, але скоро їх розбудила спрага. Всі кидали сумні погляди на уламра, а самі думали про воду, яку він приніс в оленячій шкурі і дав напитись тільки Ухр та Джесі. Довір’я слабосилих до дужого тепер поступалося місцем перед страхом.
Ухр запитала:
— Де Зур?
— Зур дасть нам м’яса й води перед кінцем ночі, — відповів син Тура.
— Чому він не з нами?
— Ухр довідається про це згодом!
І додав, бачачи, що жінка-ватажок йде в темряву печери:
— В глиб печери може йти тільки Аун... Інакше ми не матимемо ні їжі, ні питва.
Таємниця збудила цікавість у темній свідомості жінок, але вони заспокоїлись: досить того, що Аун дав їм надію. Всі Вовчиці, навіть діти, не раз зазнавали голоду і спраги, і всі звикли терпляче й довго чекати.
У нічному небі блимали зорі. Люди-Собаки спали. Більшість жінок поснула, Аун теж відпочивав.
Біля півночі уламра розбудив поклик з глибини печери. Він запалив факел і зійшов униз. Лев-велетень і Зур закінчили своє полювання: у барлозі лежав тулуб велетенського оленя. Зур уже відтяв одне стегно і передав його для жінок, після чого пішов по воду...
Коли Аун повернувся з м’ясом і водою, жінки пройнялись до нього почуттям сліпого обожнювання. В печері залишилось трохи гілля, зібраного Ауном і Зуром перед початком мандрів. Сходивши ще раз до Зура по воду, Аун розклав на карнизі багаття і наказав жінкам пекти оленяче м’ясо. Це був нерозсудливий виклик і необережність. Вартові Людей Вогню одразу доповіли своєму ватажкові, і той аж підхопився від здивування. Подія була не такою простою. Ватажок здогадався, що паливо було приготовлене заздалегідь, а м’ясо, мабуть, з тварини, убитої під час втечі. Якби в печері був другий вихід, обложені втекли б через нього... Проте він послав про всяк випадок декількох своїх людей по той бік пасма базальтових скель.
Вони обійшли південний ріг пасма, силкуючись при світлі місяця знайти в ньому западини печери, але не побачили нічого, крім вузьких щілин, складок та притулків під навислими скелями. Їх увагу привернув прохід, яким Зур утік від чорного лева. Проминувши його, вони побачили печеру... Важкий запах линув звідти в нічну темряву. Воїни зрозуміли, що десь поблизу знаходиться хижак, і зупинились... Зачувши їх, з печери вийшов велетенський звір, страшний рик струснув місцевість, і налякані до смерті люди, мов божевільні, побігли геть, впізнавши найстрашнішого з хижаків.
Ватажок Людей Вогню переконався, що іншого виходу з печери у втікачів не було. Всі сумніви зникли у наступні дні, бо Аун і жінки часто з’являлись на карнизі перед печерою; отже тікати їм було нікуди. Залишалось чекати й вартувати. І ватажок чекав, щоб винищити всіх утікачів.
Уламр швидко видужував; гаряча кров гоїла рану, пропасниця минула, і на дозвіллі Аун навчав жінок краще обробляти кам’яну зброю. Зур увесь час постачав утікачів м’ясом і водою. Він привчив лева-велетня ходити разом з ним у джунглі, і звір, несвідомо відчуваючи користь від хитрощів людини, дозволяв, щоб його водили на полювання. Відповідно до обставин Зур передбачав його бажання і вчинки, відчував найменші зміни настрою і так спритно пристосовувався до них, що звір, у якого не було прихильності до істоти його породи, все більше звикав до Зура.