— Люди-Собаки не наважаться битись! Вони повиздихають з голоду і спраги!
В міру того як одні сузір’я зникали на заході, а інші з’являлись на сході, зростали неспокій і нетерплячка. Вороги здавались тепер страшнішими, і жінки не спали, боячись пастки. Аун і навіть Зур зрозуміли, що доведеться битись. Син Землі сказав:
— Треба змусити Людей-Собак покинути їхній притулок.
Подумавши, Зур виклав свій план:
— Вони не зможуть устояти проти вогню... Аун, Зур і жінки закидають їх підпаленими гілками!
Уламр радісно скрикнув. Обидва наламали сухого гілля і поклали його одним кінцем в огонь. Потім скликали жінок, і, коли Зур роз’яснив їм свій план нападу, всі схопили головешки і побігли до притулку.
Палаючі гілки посипались на Людей-Собак. Спочатку вони гасили вогонь, але страх і лють переповнили їхні груди. Їх душив дим, опіки викликали запаморочливий біль; краще всяка небезпека, ніж загинути отак без бою...
На камені з’явилась кремезна постать ватажка. Він хрипко завив і рушив уперед, за ним вискочили й семеро інших воїнів. За наказом Ауна жінки відступали. Двічі крутнулись пращі, і впало двоє Людей-Собак. З шести, що залишились, п’ятеро напали на жінок та Зура, а шостий кинувся на Ауна, який тримався осторонь. Син Тура метнув дротик, поранив ворога в плече і став чекати. Він міг би побігти, щоб стомити ворога, проте віддавав перевагу бою. Нападаючий, — а це був широкоплечий, звіроподібний ватажок, — ударив списом, наче звір велетенським рогом. Спис зустрівся з дрюком, зігнувся й відскочив, але блискавкою вдарив знову. З Аунових грудей заструменіла кров, але він встиг ударити ворога по голові. Ватажок упав на коліна і покірливо, мов переможений звір, випустив зброю, розуміючи, що настав кінець. Аун звів дрюк, але не вдарив. Дивна огида охопила його, у грудях ворухнулось почуття жалю, яке було його слабістю і слабістю Нао...
На місці бою двоє поранених жінок лежали в траві. Дротики Зура і списи робили своє: жінки добивали ними ворогів. Наймолодший з воїнів, збожеволівши від жаху, біг прямо на Ауна. Але коли він побачив перед собою величезний дрюк, його м’язи ослабли, і воїн упав непритомний. Жінки підбігли, щоб убити його, та син Тура,, піднявши руку, вигукнув:
— Його життя в руках Ауна!
Жінки спинилися, зненависть скривила їм обличчя. Почувши стогін поранених у першій сутичці, вони побігли їх добивати. Аун з огидою слухав крики агонії і нишком радів, що Джеха не брала участі в кривавому бенкеті своїх подруг.
В орді
Аун, Зур і Жінки-Вовчиці прожили серед базальтових скель цілий місяць. Під час бою з ворогом одну жінку було вбито, чотирьох поранено; Аунова ж рана була легка. Звільнившись від Людей Вогню, мисливці стали хазяями степу, лісу й річки. Однією своєю присутністю печерний лев далеко відганяв великих хижаків.
Життя було легке й привільне. Зазнавши стільки небезпек, Аун і Зур втішались глибоким спокоєм. Зур любив ці часи дозвілля, коли в пам’яті спливають спогади. І він пробуджувався від своїх мрій тільки для того, щоб вигадати якусь нову пастку на дичину чи зібрати споживного коріння.
Аун же навіть під час відпочинку був жертвою своїх бурхливих інстинктів. Думками він линув до Джехи. Його хвилювало пишне волосся і мінливий блиск її очей. Все в ній, здавалося, приваблювало, як ранки над річкою, як квіти в степу. Інколи в грудях уламра вибухало обурення. Тоді він ненавидів свою легкодухість, робився суворим і войовничим. Він ладен був вимагати від Ухр, щоб та виконала шлюбний обряд своєї орди — повалила Джеху на землю і поранила її груди гострим кремінцем.
Жінки були задоволені цим життям, яке давало їм такий глибокий спокій. Вони втрачали почуття власної свободи і зв’язували свою долю з долею великого уламра. Майбутнє їх не турбувало, і після пережитого нещастя у них не було іншого бажання, як жити в цьому спокійному достатку, що відновлюється кожного вечора і кожного ранку. Вони погодились навіть, щоб Аун звільнив двох полонених. Він сам їх відвів до місця, де притока вливалася в річку.
Залишалось п’ять тижнів до сезону дощів. Аун все частіше згадував про свою орду, про Нао — переможця кзамів, рудих карликів і Агоо Волохатого, про вечірні вогнища та суворих товаришів, чиєї жорстокості він, проте, не любив.
Одного разу він сказав Ухр:
— Аун і Зур навідаються до своєї орди, а Вовчиці знайдуть собі печеру поблизу великої гори. З настанням тепла уламри повернуться. Вони будуть спільниками Вовчиць.
В Ухр і Вовчиць було таке почуття, ніби всі загрози світу нависли над ними. Розмова почалась у долині біля річки. Жінки оточили сина Тура, наймолодші жалібно стогнали. Джеха кинулась до Ауна. Вона була схвильована, і в очах заблищали сльози. Аун, мов не в собі, мовчки дивився на неї, а потім сказав:
— Ухр обіцяла, що Джеха стане дружиною Ауна. Джеха погоджується.
Він обернувся до Ухр і тремтячим голосом промовив:
— Віддай мені Джеху в подруги!
Ухр кинула на ватажка довгий сумний погляд, потім схопила Джеху за волосся і повалила на землю. Нахилившись над нею з гострим каменем, Ухр глибоко подряпала тіло дівчини від плеча до середини грудей. Кров’ю, що потекла з рани, Аун змочив свої губи. Ухр вимовила кілька слів, які вимовляли всі її предки, віддаючи жінку чоловікові.
Наступного дня невеличкий загін вирушив у путь. Аунові і Зурові було дуже жаль розлучатися з печерним левом. Зур сумував більше, ніж товариш. Його плем’я вмирало разом з ним; він з гіркотою залишав печеру та хижака, якого зробив своїм спільником. Ніщо не тягло його до орди: там він був чужий, і молоді уламри ставились до нього з презирством...
Мисливці й жінки залишили позаду місце, де руді леви змушені були тікати від праслонів; минули гранітний виступ, біля якого махайродус зжер носорога, і де Аун убив цього шаблезубого хижака, та дійшли до відрога, яким гора заглиблювалась у цей багатий на здобич край.
З висоти цього відрога вони вперше побачили тоді річку і того дивного червоного звіра, що жив ще за тих часів, коли не було печерного лева, предка левів і тигрів. Тут Вовчиці знайшли собі простору печеру, щоб перебути в ній сезон дощів. Потім вони допомогли Аунові й Зурові відшукати шлях через гору.
Розлука була тяжкою. Вовчиці більше не почуватимуть біля себе тієї сили, що врятувала їх від Людей Вогню; вони житимуть самі в повній небезпек країні. Перед балкою, куди пішли троє мандрівників, жінки зупинились і зняли жалісний стогін. Аун обернувся і закричав:
— Ми ще зустрінемось на березі річки!
Йому самому було тяжко на серці. Земля, яку він залишав, була повна засідок і небезпек, але на ній він був хазяїном, на ній подолав усі небезпеки, своєю силою перемагав ворогів і звірів. На цих землях він знайшов і Джеху.
Зур же мріяв лише про повернення до базальтових скель.
Минали ранки, минали вечори. Аун, Зур і Джеха здирались крутими схилами на гору. Аунові не терпілось побачити орду. З кожним переходом зростала радість в його молодій душі.
Нарешті вони знову знайшли той прохід в скелях, яким колись вийшли з гір. Знайшли і щілину. Вона поширшала, і тепер лізти до печери було легше. Ось і печери, з яких лине шум води. Тут лягли спати, а ранком знову рушили в путь. Отак ішли ще два дні, поки відшукали орду.
Зустріч відбулась надвечір біля підніжжя одного горба, під навислою величезною порфіровою брилою. Жінки зносили докупи сухе гілля, яке Нао мав запалити. Закричали вартові, і Аун перший наблизився до сина Леопарда. Запала глибока тиша. Жінки неприязно поглядали на Джеху...
Нао сказав поважно:
— Минув цілий сезон, як ви кудись подалися..
— Ми перейшли гору і знайшли неосяжні землі для полювання! — відповів Аун.
Обличчя Нао полагіднішало. Він пригадав ті тяжкі часи, коли сам вирушив у подорож з Намом і Гавом, щоб завоювати вогонь; він знову пережив боротьбу з сірим ведмедем і тигрицею, погоню за людожерами, спілку з ватажком мамутів, підступність рудих карликів і гостинність ва, предковічний ліс, Людей-з-блакитною-шерстю, напад печерного ведмедя і страшну зустріч по дорозі до орди з Агоо Волосатим... Тоді Нао приніс в орду завойований вогонь і вміння добувати його з камінців, перейняте від Людей-без-плечей.