— Джеху поранили? — запитав Аун, обнімаючи її за плечі.
Вона тихо відповіла:
— Жінки кидались камінням...
— Вони кидали каміння в Джеху?
Джеха ствердно кивнула. Мисливця охопило обурення. Озирнувшись навкруги і нікого не побачивши, він спитав:
— Де ж вони?
— Я не знаю.
У відчаї він похилив голову. Його страждання дійшли межі. І в мовчанці, що запала потому, Аун відчув, що не зможе більше жити з ордою.
— Чи не краще Джесі повернутися з Ауном і Зуром до Вовчиць? — прошепотів він.
Джеха звела на нього очі, не вірячи своєму щастю. Це було створіння покірне й боязке. Їй було тяжко серед уламрів. Вона постійно відчувала зневагу, ненависть і глум жінок, і це було тим тяжче, що вона ледве розуміла мову орди. Вона не сміла скаржитись і не сказала б ані слова про свою рану, коли б Аун не спитав її... Вона вигукнула:
— Джеха піде туди, куди піде Аун!
— Чи не краще їй жити зі своєю ордою?
— Гак, — прошепотіла Джеха.
— Тоді ми повернемось на берег великої річки!
Вона полегшено зітхнула і схилила голову чоловікові на плече.
Коли повернувся з мандрівки до підземної місцевості Зур, Аун відвів його від табору, бо жінки й мисливці вже посходились, і коротко сказав:
— Аун хотів би знову побачити Вовчиць, печерного лева і високу печеру.
Зур звів на Ауна свої неспокійні очі, і радісна посмішка засяяла у нього на обличчі. Він знав, що його товаришу важко жити в орді, та й у самого Зура ніби камінь лежав на серці.
— Зур буде щасливий у високій печері!
Ці слова розвіяли останні сумніви мисливця. Він підійшов до Нао, що відпочивав під навислою скелею, і сказав:
— Воїни не люблять сина Тура. Він хоче знову піти на той бік гори. Він житиме з Жінками-Вовчицями і буде спільником уламрів.
Нао уважно слухав. Він ставився до юнака з великою прихильністю, але знав про ворожі почуття орди до Ауна і передбачав жорстоку боротьбу.
— Орда незадоволена, що Аун завжди з чужинцями, — погодився Нао, — і не забуде цього, якщо він залишиться з нею. Але спільників уламри поважають. Вони воювали пліч-о-пліч з ва. І вони шануватимуть Ауна, коли він покине уламрів. Весною Нао поведе своїх на той бік гори. Він осяде на гірському плато, а Вовчиці житимуть в долині. Спускаючись під час холодів у долину, він не буде полювати на березі Ауна. І наша спілка буде міцна!
Він поклав руку на плече юнака і додав:
— Син Тура був би великим ватажком серед уламрів, коли б не віддавав переваги Зуру та чужій дівчині!
Син Тура визнав справедливість цих слів, але не шкодував, що зробив рішучий крок. Більше, ніж будь-коли, він віддавав тепер перевагу Джесі і Зурові. Важко йому буде лише без Нао.
— Аун принесе синові Леопарда зубів і блискучих камінчиків! — тихо промовив він.
Смеркалось. М’який сум огортав двох воїнів, які мали однакову вдачу і різну долю. Обидва блискуче довели свою силу й відвагу. Але майже однакові подвиги зробили батька ватажком, а сина вигнанцем.
Епілог
В скелях, за триста кроків від печери Вовчиць, оселилося подружжя махайродусів. Жінки знали моторність, силу, спритність і відвагу цих винищувачів великих тварин. Жодна з жінок не зважувалась виходити з печери. Минулої ночі червоні звірі довго блукали біля притулку. Інколи вони наближались, і тоді чути було шарудіння й важке дихання. Тоді жінки знімали галас і кидали гостре каміння. Влучити в звірів було важко: заважали камені й колюче гілля, навалене перед печерою для захисту. Нарешті махайродуси почали полювати на інших звірів, але протягом дня звірі навідувалися до схованки загадкових істот.
Наближався сезон дощів.
За своєю барикадою, в темній печері, жінки згадували хороброго мандрівника, який переміг Людей-Собак, і цей спогад посилював їхній смуток.
Дрюком та дротиками він винищив би червоних звірів...
Напередодні махайродусам пощастило, мабуть, на полюванні, бо вони підійшли до печери задовго до смерку. День був похмурий, небо затягли густі хмари. З долини дув, виючи серед каміння, пронизливий вітер. Плакали діти. Збившись біля входу, Вовчиці похмуро оглядали рівнину, а Ухр думала, що хижаки напевне залишаться і надалі жити в скелях.
Вітер на схилі шаленів; махайродуси з риком підбігали до притулку. Ухр з тугою на душі почала готуватись до захисту.
Раптом у повітрі просвистів довгий дротик і вп’явся хижакові в шию. Мов божевільний, той кинувся на Вовчиць. Та його зустріли вістря списів, що виткнулись крізь щілини огорожі. Другий дротик пробив червоний тулуб. Виття вітру приглушив бойовий клич, і з скелі сплигнув високий мисливець.
Жінки гарячково відкидали каміння, що захищало їхній притулок... Махайродус лежав нерухомий; його подруга, налякана передсмертним риком та появою стількох людей, тікала до річки.
Вовчиці тісним колом оточили рятівника. Обличчя сяяли, великі очі захоплено дивились на Ауна. Він приносив їм безпеку і впевненість у перемозі над стихією, тваринами та ворожими племенами... А син Тура, відчуваючи, що йому більше не доведеться жити серед уламрів, вигукнув:
— Аун і Зур повернулись до Вовчиць! Їх більше мисливці не кинуть! Вони житимуть всі разом у великій печері, біля якої винищили Людей-Собак!
В міру того, як він говорив, радість глибшала; Вовчиці схилялися перед ним на знак покори й любові. Щиросердий Аун забув про своє нещасливе повернення до людей своєї орди і мріяв тепер про нову орду, що виросте і зміцніє під його проводом.
— Ухр і Вовчиці стануть твоїми воїнами, — сказала жінка-ватажок. — Де житимеш ти, там і вони житимуть. Вони будуть виконувати твою волю і поважати твої звичаї.
— Вони стануть сильними, — відповів Аун. — Вони навчаться робити і кидати списи та дротики, битися сокирами. Вони не боятимуться ні Людей-Собак, ні червоного звіра!
Жінки назбирали хмизу, і велике вогнище запалало у темряві. Нічних небезпек більше не існувало; щастю, яке сповнювало їх молоді душі, вони не бачили кінця.
Один лише Зур нишком сумував: він буде щасливий тільки тоді, коли побачить базальтові скелі і печерного лева.
Перемагаючи бурю, невеличкий загін на дванадцятий день досяг печери. Першою туди увійшла Ухр. Вилетіли кажани, що знайшли собі там притулок; з переляканим клекотом знявся сокіл. Стоячи на виступі, Аун простяг руки до степів і джунглів. Скрізь вирувало життя: вода годувала безліч сомів, черепах, крокодилів, гіпопотамів, пітонів, червоних чапель, жовтоголових журавлів, чорних лебедів, ібісів, бакланів; в лісах і степу було повно оленів, кіз, сайгаків, лосів, ослів, коней, тапірів, кабанів, буйволів, і сарн; серед віття дерев пурхали папуги, голуби, шпаки, фазани; безліч рослин могли постачати своє їстівне коріння і плоди. Аун почував себе могутнішим за всіх хижаків, сповненим енергії і молодого завзяття. Всі навколо нього — і Джеха, і Ухр, і Зур — були ніби частиною його...
Зур потихеньку спустився до нижньої печери. Підійшов до щілини, нахилився і зазирнув: барліг був пустий... Тремтячи, Зур проліз у вузький отвір і почав оглядати кутки. На сухих кістках лежали свіжі, все було просякнуто запахом хижака. Син Землі вибрався з барлога і довго блукав у великій тузі, забувши про звірів, що могли ховатися по чагарниках... Та ледве він увійшов у джунглі, як його обличчя засяяло:
— Печерний лев!
Велетенський звір сидів недалечко серед бамбуків над рештками кабана... Зачувши голос людини, хижак підвів страхітливу голову, потім схопився і з риком побіг до свого спільника.
Щастя Зура було безмежне. Коли звір наблизився, Зур обійняв його за шию, і велика гордість переповнила його кволі груди...
