Велетенські тварини засурмили.
— Це мамути! — запевнив Аун.
Цокотячи зубами від лихоманки, Зур теж напружив слух.
— Так, це мамути! — повторив він, але менш впевнено.
Леви підвелися, на хвилину повернули свої важкі голови на захід, а потім повільно рушили берегом річки і зникли в чагарнику.
Аун не боявся мамутів. Вони не чіпають ні людей, ні травоїдних, ні хижаків: треба тільки стояти під час їх переходу мовчки й нерухомо. Але чи не розгніваються вони на людей, схованих у притулку з ліан? Одним ударом велетень розламає цю схованку, одним рухом знищить сина Тура.
— Чи не повинні Аун і Зур покинути ліанову печеру? — запитав син Тура.
— Так, — відповіла Людина-без-плечей.
Тоді Аун розплів ліани, що закривали вихід, виліз і допоміг вибратись Зурові. Затріщали дерева. Вже можна було побачити масивні тіла глиняного кольору, схожі на скелі голови і довгі хоботи. Табун складався з трьох груп, очолюваних шістьма велетенськими самцями. Вони місили землю, м’яли чагарник, ламали дерева, їхня шкура нагадувала кору старих кедрів, ноги були завтовшки з тіло Ауна, а важив кожен з них не менше, як з десяток зубрів...
Уламр сказав:
— У них немає грив, їхні ікла майже прямі, вони більші за найбільших мамутів!
— Це не мамути! — озвалась Людина-без-плечей. — Це батьки мамутів!
Люди-без-плечей, знаючи своє слабосилля, вірили у вищу могутність своїх предків.
Ще дужче, ніж перед левами, Аун відчув свою нікчемність. Він почував себе так само беззахисним, як ібіс перед крокодилами. Вся його войовнича пиха без сліду зникла. Він нерухомо очікував, схилившись над пораненим товаришем.
Передні мамути були зовсім близько. Шість ватажків простували до притулку людей. Карі очі тварин уважно стежили за Ауном, але тварини не виявляли ніякої підозри: можливо вони вже знали цих вертикальних звірів...
Кінець наближався. Смерть чи життя? Якщо ватажки не звернуть, то ще десять кроків — і вони розтопчуть людей, як мокриць, і розвалять притулок. Аун пильно розглядав найбільшого з самців. Його хобот довжиною в п’ятнадцять ліктів жартома задавив би буйвола, як пітон душить антилопу.
Ватажок зупинився, слідом за ним зупинилися й інші ватажки, і поволі вся армія велетнів вишикувалась перед людьми рухливим півколом. Кинувши дрюк на землю, похиливши голову, Аун покірно чекав своєї долі...
Нарешті, ватажок підняв хобот, засурмив і рушив праворуч від огорожі. За ним пішла решта. Всі робили те, що й передні: жоден, навіть наймолодший мамут, не зачепив ні людей, ні їхнього притулку. Ще довго після них стугоніла земля. Від трави лишилося зелене тісто. Очерети й латаття загинули ще під ногами передніх мамутів. Гіпопотами повтікали. Крокодила довжиною в двадцять ліктів було кинуто вбік, як жабу, а п’ять левів, задерши морди проти сонця, злісно ревли неподалеку на пагорку.
Незабаром увесь табун зайшов у річку. Вода вийшла з берегів. Мамути втягали хоботами воду і обливали один одного. Потім ці рухливі скелі почали поринати. Величезні голови й спини нагадували валуни, скинуті з гір льодовиками, лавинами й річками.
— Нао уклав спілку з мамутами, — стиха промовив Аун. — Чи не зміг би син Тура зробити це з прамамутами?
День згасав. Леви зникли з пагорка, важкі лосі і стрункі антилопи поспішали до своїх нічних схованок. Сонце заходило за горби по той бік річки. Прокидались у своїх лігвах хижаки. Тоді Аун повернувся до ліанової хатини і втяг туди й Зура.
Гігантський пітон
Минуло три дні, леви не повертались. Прамамути зникли в пониззі річки. Від пекучого сонця та нічної вологи знову зазеленіли витоптані трави. Скрізь буяла розкішна рослинність. Дичини було багато, і Аун кидав дротик чи спис не більше як раз на день, щоб здобути їжу. Нао заборонив йому вбивати більше, ніж треба шлункові людини.
Давно вже пропасниця товариша непокоїла Ауна. Та рани Зура загоювались, і в очах не було вже хворобливих вогників. На четвертий день Зур відчув себе цілком здоровим. Сидячи біля входу до притулку в холодку під пальмами та ліанами, уламр і Людина-без-плечей втішалися необмеженим спокоєм і радістю достатку. Їм було приємно бачити багато дичини, бо вони знали, що не будуть голодувати. Довгоногі червоні чаплі жваво метушились біля води, пара чорних лелек здіймалась на тім боці, чудернацько підстрибував марабу, в небі кружляли ланцюжки жовтоголових журавлів, а пелікани з потворними дзьобами та кармінові ібіси походжали між лотосами.
Раптом з мулу виринув велетенський пітон, розкрутив на березі своє слизьке тіло завтовшки з людину та разів у п’ять довше за неї. Мандрівники з огидою дивилися на цього незнайомого підозрілого звіра. Хоч він і міг при бажанні наздогнати кабана, проте сунувся важко, навмання, оскільки був ще сонний і більше пристосований до темряви, ніж до світла.
Аун і Зур сховались у свій притулок з ліан. Ніякий спогад не допомагав їм оцінити силу плазуна. Вони не знали, чи отруйні його зуби, як зуби відомих їм гадюк західної землі. Він міг бути дужим, як тигр, і отруйним, як гадюка.
Пітон поволі наближався до огорожі. Тримаючи напоготові дрючок та спис, Аун і не думав вигукувати свій бойовий клич. У великих хижаках він відчував енергію, рух, життя; інколи звірі навіть нагадували йому людей. Цей же довгий і слизький тулуб, ця малесенька голова та нерухомі очі здавались йому огиднішими, ніж хробаки чи дощові черви.
Підповзши до притулку, пітон підвів голову і розкрив пащу з плоскими щелепами.
— Може, зараз бити? — запитав син Тура.
Зур вагався. Люди-без-плечей вбивали гадюк своєї землі, трощачи їм голови. Але що були ті гадюки проти цього велетенського страховища?
— Зур не знає! — відповів хворий. — Зур не бив би, поки звір не нападе на притулок.
Голова пітона торкнулась ліан, і плазун спробував влізти в щілину. Аун штрикнув його вістрям дротика. З протяжним шипінням пітон відсахнувся назад, запаморочливо закрутився і поплазував до річки. Саме в цю хвилину долиною біг молодий сайгак. Чи то почувши його, чи просто через свою мляву вдачу, плазун застиг на місці. Сайгак задер свою горбасту морду. Запах людей стурбував його. Він обережно почав віддалятись від схованки і тільки тоді побачив пітона. Затремтівши, втупивши погляд в холодні очі плазуна, сайгак став, як укопаний. Та через хвилину він уже кинувся тікати. Але довге й гнучке тіло пітона помчало за ним з швидкістю пантери. Сайгак спіткнувся об камінь, поточився і тут його наздогнав плазун. Та, перш ніж ворог устиг обкрутити його, він схопився і побіг навмання. Так забіг він на берег затоки, де плазун перегородив йому шлях. Тужливо сайгак дивився в долину. Там було життя, життя трав, де він так радісно стрибав... Два щасливих стрибки — і він врятується. Він спробував проскочити між водою і пітоном, а потім у розпачі плигнув просто через ворога. Могутній удар збив його з ніг, хвіст пітона обкрутив тіло, і сайгак, почуваючи наближення смерті, жалібно закричав...
Ще хвилину граціозна тварина пручалась у міцних холодних м’язах плазуна, а потім захрипіла. Мить — і переможений сайгак розкрив рота, висолопив язика, похилив голову і сконав.
Це видовище викликало в Ауна дивну ненависть. Сайгака могли убити леопард, вовки, махайродус; і це не хвилювало б так уламра. Перемога ж цього холодного плазуна, здавалось, була викликом людям. Два рази поривався воїн вийти з притулку, але Зур затримував його.
— Син Тура має м’яса досхочу. А що буде з нами, коли Ауна поранять?
Аун послухався. Йому дошкуляв оцей незрозумілий гнів: він пік груди, наче та рана. А що знав Аун про силу великої гадюки? Адже одним ударом вона перекинула сайгака і, напевне, перекинула б людину...
Проте він не міг позбутися роздратування, і ліанова огорожа стала йому нестерпною.
— Аун і Зур не можуть тут жити, — сказав Аун, коли пітон потяг свою здобич за очерет, — нам треба знайти печеру...