ДІЙОВІ ЛЮДИ
Савка - чоловік літ під 40.
Василина - його жінка.
Олена - їх дочка, дівчина на первій порі дівування.
Тиміш - парубок.
Дід з клепачкою.
За коном - хлопці та дівчата.
Іноді чути співи, музики, вигуки, сміх.
І
Сільська чепурненька хата. Вікно, призьба, двері. Збоку садок. На призьбі сидять Василина й Олена.
Олена (лукаво). Мамо, мамо!
Василина. Чого, дочко?
Олена. Скільки буде оце мені років?
Василина. Скільки років? (Думає.) В Петрівку оце, мабуть, вісімнадцять піде - ось скільки тобі років! О цій порі я вже дівувала, а ти досі, мабуть, думаєш, що ти маленька?
Олена. Чому ж ви мені нічого не кажете, мамо?
Василина. Що ж тобі казать?
Олена. То я велика вже, мамо?
Василина. Сама про це мусиш знати.
Пауза.
Олена (соромливо). Мамо, мамо, я хочу вам щось казати.
Василина. То й кажи.
Олена. Може, вже мені на вулицю ходити можна?
Василина (сміється). Бач, куди вона хилить, а я собі й байдуже. Хай же тобі, дочко, про це ще й не сниться!
Олена. Чого, мамо?
Василина. Батько не пустить - того.
Олена. А тато про це й знати не будуть. (Тулиться до матері. Гаряче.) Мамонько, голубонько, пустіть. Он Маруся і Одарка ходять уже, а я ж однолітка з ними. Уже й парубки сміяться з мене починають. Кажуть, що мене і досі кашею годують молошною. Мамо, пустіть!..
Василина (нерішуче). Ну, та нехай же побачимо.
Олена. Сьогодні пустіть!
Василина. Тай чого це тобі так приспіло?
Олена. Бо вже мені переказували і вчора, і сьогодні, щоб виходила. Одарка казала, що зайде по мене. Кажіть, мамо, можна? (Зазирає пильно в очі, далі радісно.) Пустили, пустили!
Василина. Ще побачимо, що батько скаже.
Олена. Ні, ні, годі вже - татові про це байдуже, аби ви пустили. (Віддихає з полегкістю.) Ох!.. Пустили... (Після паузи, жартівливо.) Мамо, мамо, навчіть мене чарувати!
Василина (здивовано). Як ти сказала? Чи ти в своїй льолі, дівко! Що це в тебе мати чарівниця яка чи відьма?.. Дивись, що вигадала, вражого виводу дитина!
Олена. Та ви ж таки, може, од старих людей що-небудь чули.
Василина. Старі люди, дочко, багато дечого накажуть, та хіба всьому тому і віри йняти? А я так думаю - коли в тебе ні вроди ні вдачі, то й чари не поможуть. Я тобі краще нараю: коли помітиш, що парубок оком на тебе накидає, не липни до його зразу. Не роби так, як, буває, інші, що тільки парубок моргне їй, вона вже й лапки покладе. Покине, сучий син. Походить трохи та й покине. Та ще часом і насміється. Ти роби так, дочко: коли побачиш, що він до тебе ближче, ти од його дальше. Раз подивися привітненько, а двічі нелюбо, коли вийди до його, а коли й ні. Поводи його так довгенько, а як добре вивіриш, що він тебе не дурачить, отоді кажи йому правду. Отак треба з ними. (Пауза.) Ну, а тепер признавайся по правді: принадила вже собі якого чорнявого? Чи, може, тобі більше до вподоби білявий?
Олена (соромливо). Мм... бач, які ви...
Василина. Аж правда - білявий більше до мислі? Бач, і не ворожка, а вгадала. Тільки скажи йому, щоб так більше не робив!
Олена (стурбовано). Як, мамо?
Василина. Ось батько іде, нехай розкаже як.
II
Із-за хати виходить Савка в кожусі наопашки.
Савка. Олено, загнала корову?
Олена (швидко). Загнала, тату.
Савка. Гляди! (Позіхає й потягається.) Ех!.. Ти, Василино, завтра не буди мене рано. В церков, хай бог простить, не піду. Хоч раз на тиждень висплюся до ладу.
Василина. Савко!
Савка (позіхаючи). Чого?
Василина. Та не дери рота, іди сядь сюди!
Савка. Аякже! Тут ось очей не роздеру ніяк, які вже там у ката посиденьки. (Люто позіхає.)
Василина. Та хіба ж уже і якої часинки не здолаєш посидіти? Та виспишся ще. (Сміється.) А, леле!
Савка. От ти віри не ймеш, а я тобі правду кажу: оце упав би на колючки та зразу й заснув би!
Голос за коном: «Олено, Олено! Вийди мерщій, щось скажу-скажу-у!» Олена швидко зіскакує з місця, щось швидко шепче матері на вухо.
Василина (голосно). Спитайся в батька!
Савка. А що там таке?
Василина (сміється). Та я вже не знаю, як і казати. Нашій дівці, бач, притьмом забажалося на колодку, так оце ждемо, щоб ти, старий, поблагословив дочку на дівування.