- А ти звідки знаєш?
- Татко тебе й твого дядька знають.
- А хто твій татко?
- Мій татко? - і очі в чорнявого засяли.- Мій татко - Кирило Семенович Гайденко.
Гайденка Гордій трохи знав. Він жив тільки за п'ять верстов од Гордія і часом бував у Гордієвого дядька, але зрідка і за ділом: дядько щось не ладнав з ним. Гордій помовчав, а далі спитавсь:
- Це ваша пасіка?
- Наша.
- Що ж ти тут робиш?
- Пасіку бережу та читаю.
- І ти не боїшся сам бути так далеко від дому? - спитався Гордій. Сам він не злякавсь би цього, але звик, що всі хлопці можуть боятися, а тільки він, Гордій - ні... хіба так, часом...
- Чого ж я буду боятися? - відмовив чорнявий питанням.
- Ти й ночуєш тут?
- І ночую тут, у катразі...
- Сам?
- Ні, з дідом Паньком.
- А! Вночі боїшся!
- Еге, вночі страшніше. Я одного разу ночував сам, а дід Панько ходив на слободу - і було поганіше, ніж удвох.
- І твій батько зна, що ти сам ночуєш?
- Ні, він цього не знав - це було вчора, а я додому сьогодні піду.
- І знов прийдеш?
- Якщо татко пустять.
- Якщо пустять? Хіба ти його слухаєшся?
- Авжеж! А хіба ти дядька - ні?
- Ні!
Хлопці змовкли.
- Яка в тебе книга? - спитався Гордій. Він на шостому році самотужки вивчився читати і страшенно любив цікаві книжки. Він уже поперечитував їх багато з дядькового книгозбору, роблячи се крадькома, щоб дядько не знав.
- Іди подивись!
Гордій трохи постояв, подумав. Він вагався.
- А як тебе звуть? - несподівано спитавсь він у чорнявого.
- Демидом.
- Де-е-ми-дом...- протяг Гордій. Йому не подобалось ім'я, і він уже хотів був сказати про це, поглузувати, як то він завсігди досі робив з хлопцями, але спинивсь. У цьому чорнявому кремезному хлопцеві з глибокими темними очима було щось таке, що зупиняло Гордія.
- А чом же ти не кажеш мені, як тебе звуть? - спитався Демид, бачачи, що Гордій мовчить.
- Мене? Мене звуть - Гордієм! - Се ім'я Гордій вимовив навіть гордо: він уважав його за дуже гарне, за найкраще - з того часу, як вичитав, що один цар звавсь так, як і він. І, сказавши ім'я, Гордій скочив на тин та й стрибнув у пасіку.
Через кілька хвилин хлопці вже сиділи в холодку під грушею та й роздивлялися на книжку з малюнками. Се був "Шлях до Північного бігуна" Ж. Верна. Демид тільки оце зараз почав книжку і йому легко було почати її знов і читати голосно, щоб і Гордій міг слухати. Він так і зробив.
Спершу читав Демид, потім Гордій. Слухали обидва надзвичайно уважно. Вони читали мало не до вечора,- аж поки Гордій сказав, що йому треба йти.
- Але ти без мене не читай,- чуєш,- не читай! - казав він Демидові.- Я завтра знов прийду.
- Добре,- відмовив Демид,- приходь!
Він був радий, що Гордій прийде. Хлопці, видимо, подобались один одному.
Гордій справді прийшов і другого, і третього дня. За сі дні вони дочитали книгу. Гордієві сподобалась вона надзвичайно. Гатерасова [2] постать стояла мов жива перед ним.
- Якби я мав три мільйони,- скрикнув Гордій,- я теж поїхав би туди і вже я добився б до Північного бігуна!
Демид похитав головою.
- А ти думаєш - ні? - спитавсь Гордій задерикувато.
- Важко,- відмовив Демид.
- Важко? О, я цього не боюсь! Я дуже радий, що буде важко, дуже радий! Більша слава буде! Ох, якби в мене було три мільйони!
І хлопець, не змігши всидіти, почав нервово бігати по пасіці, лякаючи бджіл.
- Гордію, бджоли покусають,- не лякай їх! - казав Демид.
Але Гордій на те не зважав,- він навіть не чув Демидових слів. У його в голові вже мигтіли картина за картиною. У його була дуже буйна фантазія. Те, що він прочитав (хоч часом і мало розуміючи) багато романів, зробило її ще дужчою. Часом уночі або і вдень, лежачи в саду в холодку або нервово ходячи, починав він марити. Мрії в його були всякі, але всі вони були міцно зв'язані з ним самим, його постать була осередковою постаттю на всіх тих малюнках, що малювала йому розпалена фантазія.
Він уявляв себе великим привідцею - як Наполеон, що про його він прочитав недавно. Він - простий солдат, але бере в бран ворожого генерала і відразу з солдата робиться офіцером, далі полковником, далі генералом... Він сміливий, розумний, солдати за малим не моляться на його, і він іде, й воює собі царство, і стає там царем. І бачить себе, як на пишному коні він уїздить у повойовану столицю. Навкруги трупи ворожі, кров, але те все топче кінь копитами, а йому, Гордієві, до ніг схиляються городяне, виносячи ключі від міста.
Або уявляв себе святим мучеником з часів Римської імперії. Він сміливо йде аж до царя "у сенат" проповідувати свою віру. І він докоряє цареві, розбива поганських богів, і цар велить ухопити його і вести на муку. І його ведуть, і він витерплює всі муки, тоді ведуть його на смерть. І його страчено... ні, його не страчено, бо палким словом він упевняє своїх катів, робить їх християнами, і вони всі гуртом ідуть знов до царя. І цар, здивований, вражений, устає з престолу і схиляється Гордієві до ніг, як святому, і вихрещується, а його, Гордія, робить після себе першим у царстві. Ні, після себе - це погано! Але не може ж цар кинути царювати, а його посадити на престолі замість себе! Ні, отак: у царя є дочка чудової вроди, і Гордій одружується з нею, а як старий цар умира, то Гордій стає царем сам і царює велично...