ПЕРЕДМОВА
Важке повітря жадібно увійшло через ніздрі. Вона відчула пекучий біль спочатку у гортанні, а потім у легких. Наче щось залетіло усередину, а потім там розірвалось на шматки. Та це було лише початком. Через секунду до тіла повернулись відчуття і донесли до свідомості, що нестерпно болить усе тіло, кожна його клітинка. Повіки зробили порух, намагаючись розтулитись, але при першій спробі яскрава білизна засліпила очі і вона їх міцно стулила. Що коїться? Що з нею? Хто вона?
За хвилину дівчина повторила спробу і швидко закліпавши повіками, розплющила очі. Чому все таке біле? Їй здалось , що вона померла і потрапила десь у чистилище. Цікаво, куди її відправлять? Не до раю точно, адже те, як вона жила зачинило їй туди навік дорогу. Так, пам’ять повільно поверталася, але спричиняла до ще більшого болю, ніж біль фізичного тіла.
Вона почала здогадуватись, що знаходиться у якомусь медичному закладі, у палаті. Повільно повернула голову набік і зрозуміла звідки взялася сліпуча білизна: навколо її ліжка була завіса із білого простирадла. Для чого це було зроблено, залишалося таємницею. Мабуть, вони все знають, подумала дівчина, і хочуть відгородити її від цілого світу, адже вона була надто огидною для нього, надто гріховною, щоб мати право знаходитись поряд з іншими людьми.
Ліпше їй було загинути там, зогнити наче овоч у який вона вже майже перетворилась. Але хтось, натрапивши на неї, вирішив зробити щось хороше для своєї карми і очевидно викликав швидку чи сам відвіз її сюди, чим заробив ще більше балів. Так, люди такі. Ніхто нічого не робитиме, якщо це у тій чи іншій мірі не буде корисно для них самих. Ніхто, нічого. Вона добре це знала…
Отже, спокійно їй померти не дали. Поглянувши на свою руку, в яку була встромлена голка, через яку щось цюркотіло по її венах, вона боляче посміхнулась. Навіщо ліки, які у наших лікарнях завжди дефіцит, витрачають на того, кому життя не потрібне? Шкода, що його не можна подарувати комусь іншому. Наприклад, хворій дитині, яка мріє лише про те, щоб зробити кілька тортиків у піску, разом з іншими дітьми. Їй же воно більше не потрібне…
РОЗДІЛ 1
Похмурі роздуми перервали голоси. Бурмотіння, яке не можливо було розібрати. Воно наближалось і надія, що розмовляючі пройдуть повз зникла, коли ручка дверей повернулась. Неприємний звук, що свідчив про закінчення її усамітнення. Хтось, швидко крокував до ліжка і за мить простирадло,що слугувало прикриттям було відсунуте у бік.
- Що ж, бачу наша хвора прийшла до тями? – запитав один із порушників спокою.
Запитання очевидно адресувалось не їй, а швидше низенькій дівчині у білому халаті, що стояла поруч. Вона іронічно посміхнулась і з байдужістю поглянула на пацієнтку, ніби та була лише одноклітинним організмом. Очевидно, з її зухвалої пози і того, що вона не витягала рук із кишень халату, стосунки між нею і лікарем, а це судячи з усього був лікар, були по меншій мірі дружніми.
- І що ж нам з нею тепер робити?- продовжив тираду чоловік, присівши поряд на ліжко. Однією рукою він узяв її за кисть, а на іншій почав розглядати свого годинника. Вона збагнула, що лікар вимірює їй пульс. – Так, добре!- зазначив він беручись за стетоскоп. – Ти хоч ім’я своє пам’ятаєш?- запитав чоловік, після того, як закінчив.
Вона деякий час пильно роздивлялась його лисину і повне тіло у халаті. Він здався їй кумедним. Згодом вона збагнула, що цей кумедний чолов’яга звертався до неї. Він щось запитав. Але що? Ім’я! Справді, він запитав як її звати. Вона вже давно не чула звуку свого імені. Цей звук був для неї огидним і відбивався болючими спогадами щоразу, як хтось його вимовляв. На щастя, останнім часом вона його практично не чула, адже мешкала у середовищі безіменних і обездолених. Там імен не було, лише відображення людських трагедій. Там ходили тіні тих, хто стомився боротися проти жорстокого світу і здався…
- То є в тебе ім’я, дівчино? – перебив думки низький голос.
Вона нарешті згадала і змусивши себе розтулити пересохлі губи, промовила:
- Катя! Мене звуть Катя.
- Що ж Катрусенько…
- Ні! – безцеремонно перебила дівчина, ніби те, що він сказав завдало їй фізичного болю. – Просто Катя, будьте ласкаві.
- Гаразд, просто Катя,- здивовано погодився лікар. – Ти знаєш, як потрапила сюди?- вона повільно поворушила головою з боку в бік і він продовжив. – Тебе знайшли ледь живою у провулку випадкові перехожі, що вирішили, на твоє щастя, прогулятися нічним містом. Пара не побоялась підійти до тебе, а ти сама розумієш яка це у сьогоденні рідкість. Зазвичай просто проходять повз. Парубок виявився студентом медінституту і одразу ж поставив діагноз – передозування наркотиками. – Чоловік замовк, наче чекав, що його монолог неабияк має її вразити, але ніякої реакції не відбулось, тому розповідь відновилась. – За збігом обставин, цей хлопчина проходить у мене практику і набравши мій номер, з’ясував, що я знаходжуся на чергуванні…
- Для чого ви мені все це розповідаєте?- з байдужістю перебила його пацієнтка.
- А для того, Катю, щоб ти зрозуміла скільки мало відбутися співпадінь, щоб ти вижила і зараз лежала у цьому теплому ліжечку, а не у міському морзі до з’ясування імені твоєї особи. Отже, тебе привезли сюди і нам вдалося витягти твою душу із того світу. – У палаті на деякий час запанувала тиша. – Не знаю дівчино чи ти у щось віриш, але те, що відбулось з тобою, можна назвати справжнім чудом. А зараз скажи мені, як давно ти вживаєш наркотики?
- Я…я не пам’ятаю. Десь близько року.
- Кололася?
- Ні, жодного разу. – Вона згадала, якою великою спокусою для неї було відмовлятися від шприцу з високоякісним наркотиком, та на це їй якимось чудом сили вистачило.
- Це добре, дуже добре. Результати аналізів показали, що серйозних захворювань ти підчепити не встигла. Через пів року всі аналізи слід здати повторно. Снаги до життя я у тобі не помічаю, тому із завтрашнього дня з тобою працюватиме психолог, а поки що відсипайся і готуйся до нестерпної ломки.