Жінки, які там колись мешкали, безнастанно мили, шкребли й вибивали, а раз на два роки робили генеральне прибирання, і бруд не заводився. Карл лише іноді підмітав у домі. Він відмовився від простирадл і спав між вовняними ковдрами. Який сенс прибирати в домі, який ніхто не бачить? Лише тими вечорами, коли він ішов до таверни, Карл мився і вбирався у чистий одяг.
У Карлі оселився якийсь неспокій, що охоплював його на світанку. Карл працював на фермі головно тому, що був самотній. Повертаючися з робіт, він жадібно ковтав смажену їжу, лягав у ліжко і впадав у сплячку.
Його смагляве обличчя втратило будь-яку виразність, як це буває у людей, які майже завжди самі. Він скучав за своїм братом більше, ніж за матір’ю й батьком. Згадував про часи, коли Адам жив удома, як про щасливі, хоча це було далеко не так. Він хотів, щоб ті часи повернулися.
За ці роки він ніколи не хворів, не рахуючи, звісно, хронічного шлункового розладу, який буває, як тоді, так і зараз, у чоловіків, які живуть самі, куховарять самі та їдять на самоті. Проти цього він приймав потужне проносне під назвою «Еліксир життя отця Георгія».
На третьому році його самотнього життя стався нещасний випадок. Він викопував каміння і звозив його на полозках до кам’яної стіни. Один величезний валун важко було зсунути з місця. Карл підважував його довгим металевим ломом, але валун не піддавався і котився униз знову і знову. Раптом Карл розізлився. Легка усмішка промайнула на його обличчі, й він почав битися з каменем, як бився б з чоловіком, мовчки й люто. Він підсунув лом глибоко під валун і наліг на нього всім тілом. Лом вирвався з рук і з силою вдарив його у лоб. Кілька хвилин Карл пролежав у полі непритомний, потім перевернувся і пошкандибав, напівсліпий, до будинку. Лоб його був глибоко розсічений від кромки волосся до перенісся. Декілька тижнів Карл носив пов’язку, бо рана гноїлася й сочилася, але це його не турбувало. У ті часи гній вважався доброякісною ознакою того, що рана гоїться правильно. Коли рана врешті загоїлася, вона залишила по собі довгий кривий рубець, і хоча на шрамах шкіра зазвичай світліша, шрам у Карла став темно-коричневим. Очевидно, іржа з лому потрапила під шкіру й утворила щось на зразок татуювання.
Рана не бентежила Карла, а рубець бентежив. Він був схожий на довгий відбиток пальця у нього на лобі. Карл часто роздивлявся його у маленькому дзеркальці біля кухонної плити. Зачісував волосся на чоло, щоб прикрити рубець наскільки можливо. Почав соромитися рубця; зненавидів рубець. Сердився, коли хтось його роздивлявся, а коли Карла питали про шрам, у ньому закипав гнів. У листі до брата він описав свої почуття.
«Скидається на те, ніби хтось мене затаврував, як корову. Ця триклята штуковина темнішає. Коли ти повернешся додому, вона, мабуть, буде вже чорна. Чого мені бракує, то це ще одного такого рубця з другого боку, і я буду схожий на папіста[7] у день покаяння. Не знаю, чому він так мене непокоїть. У мене купа шрамів. Просто цей схожий на тавро. І коли я йду в село, у таверну абощо, всі на нього так і витріщаються. Я чую, як вони про нього говорять, коли не знають, що я чую. Не знаю, якого біса він їх так цікавить. Усе це так мені діє на нерви, що зовсім не хочеться ходити до села».
2
Адам покинув армію у 1885 році й розпочав свій шлях додому. Зовні він не надто змінився. Він не набув військової виправки. Служба в кавалерії цьому не сприяє. Навпаки, деякі частини навіть вважали справою честі мати недбалий вигляд.
У Адама було враження, що він блукає уві сні. Дуже нелегко покінчити з налагодженим, рутинним життям, навіть якщо його ненавидиш. Уранці він прокидався миттєво і чекав на сигнал побудки. Ноги його скучали за обтислими гетрами, шия видавалася голою без тугого коміру. Він прибув до Чикаго і там, з невідомої причини, найняв умебльовану кімнату на тиждень, прожив лише два дні, перебрався до Буффало, передумав і рушив на Ніагарський водоспад. Йому не хотілося повертатися додому, і він усе відкладав і відкладав повернення. Рідна домівка не зосталася у його пам’яті як щось приємне. Ті почуття, що він їх колись мав, померли в ньому, і він не мав охоти їх відновлювати. Він споглядав водоспад годинами. Гуркотання води приголомшувало й гіпнотизувало його.
Одного вечора він до болю в самотньому серці затужив за тісним товариством чоловіків у казармі й наметах. Відчув потребу злитися у пошуках тепла з юрмою, з будь-якою юрмою. Першим переповненим громадським закладом, що йому трапився, виявився маленький бар, ущент забитий людьми й задимлений. Адам зітхав від задоволення, вгніздившись у цьому людському скупченні, як кіт вмощується на штабелі дров. Він замовив віскі, випив, йому стало тепло й затишно. Він нічого не бачив і не чув. Просто всмоктував близькість людей.
Час спливав, і чоловіки почали розходитися, а його бентежило, що невдовзі і йому доведеться йти звідси. Скоро Адам залишився сам-на-сам з барменом, який усе протирав барну стійку з червоного дерева, очами й рухами натякаючи, що Адамові вже час забиратися.
— Я вип’ю ще одну,— сказав Адам.
Бармен виставив пляшку. Адам уперше побачив його як слід. Той на лобі мав пляму кольору полуниці.
— Я нова людина у цих краях,— зауважив Адам.
— Для водоспаду це звична річ,— відізвався бармен.
— Я служив у війську. В кавалерії.
— А-а,— відізвався бармен.
Адам раптом відчув, що мусить справити враження на цього чоловіка, чимось його зачепити.
— Воював з індіанцями,— повідомив він.— Звідав чимало пригод.
Бармен нічого не відповів.
— У мого брата також пляма на лобі.
Бармен торкнувся своєї плями-полуниці.
— Родима пляма,— сказав він.— Зростає з року в рік. У вашого брата така сама?
— У нього вона від порізу. Він мені про це написав у листі.
— Ви помітили, що моя схожа на кота?
— Справді схожа.
— Мене так і прозвали — Кіт. Усе життя так називають. Кажуть, мою матусю, напевне, налякав якийсь кіт, коли вона мене народжувала.
— А я повертаюся додому. Довго там не був. Не хочете випити зі мною?
— Дякую. А де ви зупинилися?
— У пансіоні місіс Мей.
— Знаю її. Про неї кажуть, що вона загодовує супом, щоб їли поменше м’яса.
— Мабуть, у кожній справі є свої хитрощі,— сказав Адам.
— Ви маєте рацію. У моїй їх ціла купа.
— Упевнений, що так і є.
— Але однієї хитрості, дуже важливої, я не маю. Шкода, що не знаю її.
— Якої ж це?
— Як у біса витурити тебе додому і зачинити бар.
Адам пильно дивився на нього, дивився і мовчав.
— Я пожартував,— занепокоївся бармен.
— Гадаю, додому я вирушу вранці,— промовив Адам.— Тобто до себе, у мій справжній дім.
— З Богом,— відповів бармен.
Адам пройшов нічним містом, пришвидшуючи крок, ніби йому в потилицю сопіла його самотність. Перекошені сходи пансіону застережливо рипіли, коли він піднімався. Вестибюль був тьмяно освітлений жовтою цяткою гасової лампи, прикрученої так сильно, що, здавалося, вона ось-ось згасне.
Хазяйка стояла у відчинених дверях своєї кімнати, і з носа їй падала тінь на підборіддя. Холодні очі стежили за Адамом, як очі портрету анфас, і вона принюхувалася до запаху віскі, який від нього чувся.
— Добраніч,— сказав Адам.
Вона не відповіла.
На першому прольоті сходів він глянув униз. Хазяйка захилила голову, і тепер її підборіддя кидало тінь на шию, а зіниці здавалися зовсім темними.
Кімната Адама відгонила пилюкою, яку неодноразово зволожували і висушували. Він витяг сірник і чиркнув по боку коробки. Запалив недогарок свічки у чорному лакованому підсвічнику і подивився на своє ліжко — провисле, як гамак, застелене брудною строкатою ковдрою, зі швів якої подекуди вилізала вата.
Знову зарипіли сходинки ґанку, й Адам не сумнівався, що хазяйка знову стоятиме на порозі, готова облити недоброзичливістю наступного постояльця.
Адам сів на стілець з прямою спинкою, зіперся ліктями на коліна й охопив голову руками. Пожилець у нижній кімнаті зайшовся терплячим, безугавним кашлем, який пронизав нічну тишу.