Адам знав, що не може поїхати додому. Він чув, як старі солдати робили те, що збирався зробити він. «Я просто не міг того перенести. Іти немає куди. Жодних знайомих немає. Вештався по всіх усюдах і дуже швидко запанікував, мов мала дитина, і не встиг отямитися, як уже благав сержанта узяти мене назад, ніби то для мене велика послуга».
Адам повернувся до Чикаго, знову записався у військо і попросив, щоб його направили у той самий полк. У потязі дорогою на захід він думав про товаришів з ескадрону як про дуже приємних і бажаних людей.
Коли він чекав на пересадку в Канзас-Сіті, то почув, як вигукують його прізвище: йому тицьнули до рук конверт, там був наказ прибути до Вашингтона в офіс міністра оборони. За п’ять років служби Адам скоріше звик, ніж навчився ніколи не дивуватися наказам. Воякові оті небожителі з Вашингтона здавалися ненормальними, і якщо вояк дбав про свій здоровий глузд, він намагався якнайменше думати про генералів.
У вказаний час Адам назвав своє ім’я ад’ютантові й сів чекати у приймальні. Там і знайшов його батько. Адам не одразу впізнав Кира, а звикав до нього ще довше. Кир став великим цабе. Він вдягався, як велике цабе: чорний, тонкого сукна з іскрою піджак, такі самі штани, крислатий чорний капелюх, пальто з оксамитовим коміром, ціпок з чорного дерева, який у його руках був схожий на шпагу. І поводився Кир, як велике цабе. Говорив неквапно, густим голосом, виважено і спокійно, жести його були широкі, а нові зуби надавали його усмішці якогось хитрого, лисячого виразу, несумірного з емоцією.
Коли Адам нарешті усвідомив, що це його батько, він і далі був спантеличений. Спершу він глянув униз — ніякої дерев’яної ноги. Нога була пряма, згиналася в коліні, взута у елегантні шеврові гетри, як у конгресменів. Кир трохи накульгував на ходу, але то зовсім не схоже було на незграбне кульгання дерев’янки.
Кир перехопив його погляд.
— Механічний протез,— пояснив він.— На шарнірі. Є пружина. Можу навіть не кульгати, якщо хочу. Покажу його тобі, коли зніму. Ходімо зі мною.
— У мене наказ, сер. Я мушу з’явитися до полковника Велса.
— Знаю. Це я звелів Велсу видати наказ. Ходімо.
— Якщо ви не проти, сер,— ніяково промовив Адам,— гадаю, мені слід прибути до полковника Велса.
Батько кардинально змінив тон.
— Я тебе випробовував,— велично оголосив він.— Хотів перевірити, чи залишилася ще в армії якась дисципліна. Молодець. Я знав, що тобі воно піде на користь. Ти чоловік і солдат, мій хлопчику.
— У мене наказ, сер,— повторив Адам. Людина перед ним була зовсім йому чужа. В Адама виникла легка огида. Щось тут було неправильно. Ні швидкість, з якою прочинялися двері прямо до полковника, ні улеслива повага офіцера, ні слова «Міністр зараз прийме вас, сер» не змінили відчуття Адама.
— Це мій рідний син, рядовий вояк, пане міністре,— як і я колись,— рядовий Армії Сполучених Штатів.
— Я демобілізувався капралом, сер,— уточнив Адам. Він майже не чув обміну компліментами. Він думав: «Ось міністр оборони. Невже він не бачить, що мій батько фальшивий. Що він грає роль. Що з ним сталося? Дивно, що міністр того не помічає».
Вони пішли до невеличкого готелю, у якому мешкав Кир, і дорогою Кир із захопленням лектора показував синові визначні пам’ятки, споруди, історичні місця.
— Я мешкаю в готелі,— сказав він.— Подумував купити будинок, але я майже завжди у роз’їздах, так воно навряд чи окупиться. Я повсякчас їжджу по всій країні.
Адміністратор готелю також не бачив фальшу. Він вклонився Кирові, назвав його сенатором і повідомив, що надасть Адаму номер, навіть якщо когось доведеться викинути.
— Пришліть у мій номер пляшку віскі, будь ласка.
— Я ще можу, якщо бажаєте, прислати колотого льоду.
— Льоду! — вигукнув Кир.— Мій син — солдат.— Він постукав ціпком по нозі, і пролунав глухий звук.— Я також був солдатом — рядовим. Навіщо нам лід?
Адама вразило помешкання Кира. Там була не лише спальня, а й вітальня за нею, а унітаз містився в кабінці просто у спальні.
Кир сів у глибоке крісло і зітхнув. Підсмикнув штанину, й Адам побачив конструкцію з металу, шкіри і твердого дерева. Кир стягнув з культі шкіряний обідок, яким кріпився протез, і притулив цю імітацію плоті до крісла.
— Воно таки добряче муляє,— сказав він.
Без ноги батько знову став самим собою, таким, яким його і пам’ятав Адам. Він уже раніше відчув повернення презирства, але тепер поверталися і дитячі страхи, і повага, і ворожість, тож він знову ніби став малим хлопчиком, який хоче вгадати батьківський настрій, щоб уникнути лиха.
Кир усе приготував, випив віскі, розстібнув комірець. Глянув Адамові просто у вічі.
— Ну що?
— Перепрошую?
— Чого ти знову записався до війська?
— Я... Не знаю, сер. Просто схотілося.
— Ти не любиш армію, Адаме.
— Не люблю, сер.
— Чого ж ти повернувся?
— Не хотів їхати додому.
Кир зітхнув і потер кінчиками пальців бильця крісла.
— Ти збираєшся залишитися в армії? — спитав він.
— Не знаю, сер.
— Я може влаштувати тебе у Вест-Пойнт[8]. Маю досить впливу. Можу домовитися, що тебе звільнять, і ти вступиш до Вест-Пойту.
— Я туди не хочу.
— Ти йдеш проти мене? — запитав Кир спокійно.
Адам довго не відповідав, шукав подумки виходу, а там сказав:
— Так, сер.
— Налий мені віскі, сину,— попросив Кир і провадив: — Хотів би я знати, чи ти уявляєш, наскільки великий я тут маю вплив. Одне моє слово — й армія підтримає будь-якого кандидата. Навіть Президенту цікаво знати, щó я думаю про громадські справи. Я здатен знищувати сенаторів і обирати призначення, як яблука. Ти це знаєш?
Адам знав навіть більше. Він знав, що Кир вдавався до погроз як до захисту.
— Так, сер. Я чув.
— Я міг би перевести тебе до Вашингтона, навіть узяти тебе до себе на службу — навчити тебе як слід.
— Я волів би повернутися до свого полку, сер.
Адам бачив, як тінь втрати затьмарила батькове обличчя.
— Мабуть, я помилився. Ти навчився тупому опору солдата,— зітхнув Кир.— Я розпоряджуся, щоб тебе направили у твій полк. Ти згниєш у казармах.
— Дякую, сер.
Помовчавши, Адам спитав:
— А чому ви не заберете сюди Карла?
— Тому, що я... Ні, Карлові краще залишитися на місці — краще залишатися на місці.
Адам запам’ятав тон свого батька і його вигляд. Він мав багато часу на спогади, бо таки гнив у казармах. Він запам’ятав, що Кир був самотній, як палець,— і добре це знав.
3
Карл нетерпляче чекав на повернення Адама після п’ятирічної служби. Він відремонтував будинок і клуню, а коли час наблизився, винайняв жінку, яка дуже ретельно вимила й вичистила все в домі.
То була охайна, проста, немолода жінка. Вона подивилася на землисто-сірі, зітлілі фіранки, викинула їх і пошила нові. Вона вигребла жирний бруд з плити, яку ніхто не мив після смерті Карлової матері. А ще вона лугом зішкрябала зі стін лискучу коричневу мерзоту, яка накопичилася через смаження на відкритому вогні й через кіптяву гасової лампи. Жінка витравлювала підлогу лугом, замочувала ковдри у солі й соді, й повсякчас нарікала собі під ніс: «Чоловіки — брудні скотиняки. Свині й ті чистіші за них. Гниють у власному поті. Навіть не уявляю, чого ото жінки за них виходять. Смердять, як гній. Глянути лише на пічку — там сік з пирога, який пекли ще сто років тому».
Карл перебрався до сараю, де його ніздрі не відчували різкого й пекучого запаху лугу, соди, аміаку і господарського мила. Втім, у нього виникло враження, що стара не в захваті від його методів хазяйнування. Коли вона врешті буркотливо вибралася з бездоганно чистого, сяючого дому, Карл залишився у сараї. Він хотів тримати будинок у чистоті для Адама. У сараї, де він спав, були знаряддя для польових робіт і знаряддя для ремонту й лагодження. Карл з’ясував, що на ковальському горні можна смажити й варити їжу значно швидше й краще, ніж на кухонній плиті. Міхи швидко роздували полум’я з коксу. Не треба було чекати, поки розігріється пічка. Карл дивувався, чому не додумався до того раніше.