Він примовк, злякавшись того, що сказав, злякавшись, що зараз на нього виплеснеться лють, або зневага, або жорстокість, спровоковані такими його словами.
Батько не відповів нічого. Він ішов підліском, похнюпивши голову, аж підборіддя мало не торкалося грудей, а дерев’яна нога монотонно тупотіла по стежині. Ця дерев’яна нога виводила на землі бокове півколо, коли робила крок.
Уже зовсім стемніло, і золотисте світло ламп поблискувало з відчинених кухонних дверей. Аліса вийшла на ґанок і виглядала їх, а почувши наближення нерівних кроків, повернулася до кухні.
Кир підійшов до сходів, зупинився і підвів голову.
— Ти де? — гукнув він.
— Отут — просто за вами — я отут.
— Ти поставив питання. Гадаю, я мушу відповісти. Може, це добре, а може, й не добре на нього відповідати. Ти не розумний. Ти сам не знаєш, чого хочеш. Тобі бракує необхідної злості. Ти дозволяєш людям на себе наступати. Іноді я думаю, що ти слабак, не вартий лайна собачого. Я дав відповідь на твоє питання? Я люблю тебе більше. Інакше чи брав би я на себе клопіт завдавати тобі болю? А тепер стули пельку і йди вечеряти. Я поговорю з тобою завтра. У мене нога розболілася.
4
За вечерею ніхто не розмовляв. Тиша переривалася тільки сьорбанням супу і плямканням, та ще батько відганяв рукою мошкару від гасової лампи. Адамові здалося, що брат потайки за ним спостерігає. А ще він перехопив погляд Аліси, коли зненацька підвів очі. Доївши, Адам відсунув стілець.
— Піду пройдуся,— сказав він.
Карл піднявся.
— Я з тобою.
Аліса і Кир дивилися, як вони йдуть до дверей, і тут вона поставила чоловікові питання, що траплялося з нею вкрай рідко. Вона промовила стривожено:
— Що ти зробив?
— Нічого,— відповів він.
— Ти примусиш його піти?
— Так.
— А він знає?
Кир похмуро вдивлявся крізь прочинені двері у темряву.
— Так, він знає.
— Йому це не сподобається. Воно не для нього.
— Байдуже,— відтяв Кир і повторив голосніше: — Байдуже.
І в його голосі звучало: «Стули пельку. Це не твій клопіт». Вони помовчали трохи, і тоді він промовив мало не вибачаючись:
— Він же тобі не син.
Аліса нічого не відповіла.
Хлопці йшли темною нерівною дорогою. Попереду, де було селище, виднілося скупчення вогників.
— Хочеш піти подивитися, чи є хтось у таверні? — спитав Карл.
— Не думав про це,— відповів Адам.
— Якого ж біса ти пішов з дому ввечері?
— А я тебе з собою не кликав,— сказав Адам.
Карл підійшов до нього ближче.
— Що він тобі говорив сьогодні вдень? Я бачив, як ви разом прогулювалися. Що він казав?
— Просто розповідав про армію — як завжди.
— Щось не дуже воно на те скидалося,— підозріло зауважив Карл.— Я бачив, як він схилявся близько до тебе, розмовляв, як розмовляє з чоловіками: не розповідав, а розмовляв.
— Він розповідав,— терпляче повторив Адам, і йому довелося стежити за своїм диханням, бо десь усередині народився страх. Він набрав повні груди повітря і затамував подих, щоб загнати страх якомога глибше.
— Що він тобі розповідав? — знову спитав Карл.
— Про армію і як воно — бути вояком.
— Я тобі не вірю,— сказав Карл.— Думаю, що ти клятий солодкомовний брехун. Що ти від мене приховуєш?
— Нічого.
— Твоя божевільна матуся втопилася! — грубо вигукнув Карл.— Напевне, побачила тебе. І не змогла того перенести.
Адам обережно видихнув повітря, загнавши вглиб свій темний страх. Він мовчав.
Карл вискочив просто перед ним, і Адамові довелося зупинитися майже груди в груди з братом. Адам відступив, але обережно, ніби від змії.
— Пам’ятаєш його день народження? — заволав Карл.— Я зібрав шість монет і купив йому ніж, зроблений у Німеччині,— три леза і штопор, перламутрова рукоятка. Де цей ніж? Ти бачив, щоб він бодай раз ним скористався? Він віддав його тобі? Ніколи не бачив, щоб він його гострив. Дякую, сказав він мені, й усе. І більше я нічого не чув про німецький ніж з перламутровою рукояткою ціною у шість монет.
У голосі його клекотала лють, і Адам відчув моторошний страх; а ще він знав, що йому залишилася одна мить. Надто часто бачив він, як оця руйнівна махина трощить усе на своєму шляху. Спершу гнів, потім крижаність, самовладання; очі без усякого виразу, і вдоволена усмішка, і ніякого голосу, самий шепіт. Коли це траплялося, народжувалося вбивство — холоднокровне, вправне вбивство, і руки діяли точно, вправно. Адам проковтнув слину, щоб змочити пересохле горло. Він не міг вигадати, що сказати, аби його почули, бо коли брата захльостувала лють, він нічого не слухав і нічого не чув. Він нависав над Адамом темною брилою, нижчий на зріст, ширший, кремезніший, але ще не готовий до нападу. У сяйві зірок його губи волого блищали, усмішка ще не з’явилася, а у голосі ще бриніла злість.
— А ти що зробив на його день народження? Гадаєш, я не бачив? Може, ти витратив шість монет чи бодай чотири? Ти припер йому безпородне цуценя, яке підібрав у підліску. Ти сміявся, як дурень, і казав, що з нього вийде гарний мисливець на птахів. Цей пес спить у нього в кімнаті. Він грається з ним, коли читає. Він його вишколює. А де той ніж? Дякую, сказав він, просто — дякую,— Карл перейшов на шепіт і нахилився уперед.
Адам відчайдушно стрибнув назад і затулив обличчя руками. Брат рухався чітко, ступав твердо. Один кулак він виставив уперед, ніби вимірюючи відстань, а там пекельно-холодний наступ — сильний удар в живіт, і руки Адама впали; за цим — чотири удари по голові. Адам відчув, як хруснули носова кістка і хрящ. Він знову підняв руки, і Карл націлився йому в серце. Але цього разу Адам подивився на брата, як приречений на смерть дивиться на свого ката — безнадійно і спантеличено.
Раптом, на свій власний подив, Адам завдав бокового удару — безтямного, безпечного удару згори вниз, у якому не було ані сили, ані напрямку. Карл ухилився, але безпомічна рука охопила його за шию. Адам обняв свого брата, повис на ньому, ридаючи. Він відчував, як квадратні кулаки гатять його по животу до блювоти, але не ослаблював обіймів. Час для нього майже зупинився. Усім своїм тілом він відчував, що брат рухається боком, щоб примусити його розставити ноги. Він відчув, як той коліном просувається уздовж його стегон,— і тут він відчув жахливий удар по яєчках, і сліпучий білий біль розірвав його тіло, віддаючись у кожній клітині. Він розтиснув руки. Нахилившись, почав блювати, а холодне вбивство тривало.
Адам відчував удари по скронях, щоках, очах. Він відчув, як у нього тріснула губа, відчув присмак крові та м’яса на зубах, але здавалося, що шкіра у нього задубіла і зашкарубла, ніби вкрилася товстим шаром гуми. Він в’яло подивувався, чому в нього не підломлюються ноги, чому він не падає, чому не непритомніє. Удари сипалися цілу вічність. Він чув, як важко дихає брат, методично, як коваль з кувалдою, і у млосній зоряній темряві бачив брата крізь перемішану зі сльозами кров, яка заливала йому очі. Бачив невинні, без усякого виразу очі й легку усмішку на мокрих губах. А далі, коли він усе те побачив, був спалах світла — і морок.
Карл постояв над ним, хапаючи ротом повітря, як загнаний пес. Потім розвернувся і швидко пішов додому, розминаючи дорогою розбиті суглоби на руках.
Свідомість повернулася до Адама швидко й лячно. Думки його плавали у болісному тумані. Тіло було неповоротке і важке від ран. Але він забув про ці рани майже миттєво. Він почув швидкі кроки на дорозі. Інстинктивний страх і жорстокість щура найшли на нього. Він із зусиллям став навколішки і потягся з дороги до водостічної канави. Там було десь на фут води, і по краях росла висока трава. Адам тихо заліз у воду, намагаючись не хлюпати.
Кроки наблизились, уповільнились, посунули далі, потім повернулися. Зі своєї схованки Адам бачив лише темряву в темряві. Потім спалахнув сірник, і виступило обличчя брата, гротескно підсвічене знизу. Карл підніс сірник угору і почав роззиратися навкруги. У правій його руці Адам побачив сокиру.