3
Прив’язаність між хлопчаками з роками зростала. Можливо, у почутті Карла була якась частка презирства, але то було презирство захисника. Сталося так, що одного вечора хлопці грали у пі-ві, нову для них гру, у себе на подвір’ї. Маленьку загострену паличку — пі-ві — клали на землю і били по ній ключкою. Паличка злітала у повітря, і її треба було відбити ключкою якнайдалі.
Адам не дуже добре грав у ігри. Та завдяки якомусь випадковому поєднанню бачення і координації він переміг брата у пі-ві. Чотири рази він відбивав свій пі-ві далі, ніж Карл. Це було для нього цілком незвичне почуття, його обдало жаром, і він перестав слідкувати за зміною настрою брата, хоча зазвичай бував з ним насторожі. Він уп’яте вдарив по пі-ві, той вилетів далеко за межі поля і дзижчав при цьому, як джміль. Адам обернувся до Карла зі щасливим виразом обличчя, і в грудях у нього захолонуло. Ненависть на обличчі Карла злякала його. «Гадаю, мені просто поталанило,— незграбно вибачився він.— Я точно не зможу це повторити».
Карл установив свій пі-ві, вдарив по ньому, а коли той злетів у повітря, розмахнувся — і промазав. Він повільно рушив до Адама, очі в нього були крижані й не видавали його намірів. Адам не наважився втікати, бо брат усе одно наздогнав би його. Він позадкував, у очах його був переляк, а горло пересохло. Карл підійшов ближче і вдарив його ключкою по обличчю. Адам затулив обіруч ніс, із якого полилася кров, а Карл розмахнувся і вперіщив ключкою йому по ребрах, аж дихання обірвалося, потім ударив по голові та збив з ніг. Адам непритомний лежав на землі, а Карл щосили копнув його у живіт і пішов геть.
За якийсь час Адам отямився. Він не міг глибоко вдихнути, бо страшенно боліло в грудях. Спробував сісти, але тут-таки упав навзнак — надірвані м’язи на животі пекло, як вогнем. Він помітив, як визирнула з вікна Аліса, і було в її обличчі щось таке, чого він ніколи не бачив. Він не знав, що це, проте обличчя не було ніжне чи слабке, можливо, в ньому була ненависть. Вона побачила, що він на неї дивиться, запнула фіранки і зникла. Коли Адам урешті-решт підвівся з землі й пошкандибав, зігнувшись, на кухню, він там знайшов таз із гарячою водою, приготований для нього, і поруч з ним рушник. Він чув, як мачуха заходиться кашлем у своїй кімнаті.
Карл мав одну велику чесноту. Він ніколи ні про що не шкодував, ніколи. Він жодного разу не заговорив про оте побиття, вочевидь, і думати про нього забув. Але Адам дуже пильнувався, щоб більше ніколи не вигравати — ні в чому. Він завжди відчував загрозу з боку брата. Але тепер він усвідомлював, що йому не можна вигравати, хіба що він буде готовий убити Карла. Карл не розкаювався. Він тоді просто виявив своє єство.
Карл не розказав батькові про це побиття, не розказав і Адам, і, зрозуміло, не розказала й Аліса, проте той якось дізнався. Цілі місяці по тому він виявляв свою ласку до Адама. Він став розмовляти з ним лагідніше. Він перестав його карати. Майже щовечора він напучував його, але не суворо. А Адама його лагідність лякала більше, ніж суворість, бо йому здавалося, що батько готує його в жертву, ніби задобрює перед загибеллю, як пестять тварин, призначених для жертвоприношення богам, щоб ті йшли на місце страти щасливі й не засмучували богів своєю скорботою.
Кир лагідно розтлумачив Адаму сутність вояка. І хоча він завдячував знаннями не стільки досвіду, скільки дослідженням, він розумів, про що говорить. Він розповів синові про сумну гідність, яка має бути у солдата, і наскільки вояк необхідний у світлі всіх людських помилок: це покарання за наші слабості. Вірогідно, що Кир, розказуючи, знаходив усе те в собі самому. Дуже відрізнялося все від тих днів молодості, заповнених розмахуванням прапорів і войовничими вигуками. Приниження накопичуються у солдаті, говорив Кир, щоб він не надто обурювався, коли настане час останнього приниження — безглуздої і брудної смерті. Отак розмовляв Кир з Адамом і не дозволяв слухати це Карлу.
Одного дня, ближче до вечора, Кир узяв Адама з собою на прогулянку, і похмурі висновки тих досліджень і міркувань виринули й затопили густим жахом його сина. Він сказав:
— Я хочу, щоб ти знав: вояк — найсвященніша істота з усіх людей, бо він проходить найбільші випробування, найбільші з усіх. Дивись — протягом усієї історії людям втовкмачували, що вбивати собі подібних є найгірше зло, з яким не можна миритися. Людина, яка вбиває, мусить бути знищена, бо то великий, найстрашніший гріх. А потім ми беремо вояка і вкладаємо йому в руки убивство, і говоримо йому — використовуй його добре, використовуй його мудро. Ми не ставимо йому жодних обмежень. Іди і вбивай якнайбільше певних представників своїх братів. А ми за це винагородимо тебе, тому що це порушення того, чого тебе навчали раніше.