Карл постояв над ним, хапаючи ротом повітря, як загнаний пес. Потім розвернувся і швидко пішов додому, розминаючи дорогою розбиті суглоби на руках.
Свідомість повернулася до Адама швидко й лячно. Думки його плавали у болісному тумані. Тіло було неповоротке і важке від ран. Але він забув про ці рани майже миттєво. Він почув швидкі кроки на дорозі. Інстинктивний страх і жорстокість щура найшли на нього. Він із зусиллям став навколішки і потягся з дороги до водостічної канави. Там було десь на фут води, і по краях росла висока трава. Адам тихо заліз у воду, намагаючись не хлюпати.
Кроки наблизились, уповільнились, посунули далі, потім повернулися. Зі своєї схованки Адам бачив лише темряву в темряві. Потім спалахнув сірник, і виступило обличчя брата, гротескно підсвічене знизу. Карл підніс сірник угору і почав роззиратися навкруги. У правій його руці Адам побачив сокиру.
Коли сірник згас, стало ще темніше. Карл пішов далі, запалив ще один сірник, потім ще далі — і ще один сірник. Він шукав на дорозі сліди. Нарешті він здався. Піднявши праву руку, він закинув сокиру далеко у поле. І швидко пішов геть, туди, де світилися вогники селища.
Довго лежав Адам у прохолодній воді. Він думав про те, що відчуває його брат: чи охолола його лють, чи він зляканий, чи засмучений, чи гризе його сумління, чи йому все байдуже. Усе це відчував замість нього Адам. Його совість поєднувала його з братом і боліла за нього так само, як Адам робив за нього уроки.
Адам виповз із води і підвівся. Рани його зашкарубіли, кров на обличчі висохла на струп. Він подумав, що побуде тут у темряві, доки батько й Аліса не підуть спати. Він відчував, що не зможе відповісти на жодне питання, бо не знав жодних відповідей, а спроба знайти відповідь відзивалася болем у його розбитій голові. Запаморочення з синіми відблисками громовиць облямовувало йому лоб, і він знав, що от-от знепритомніє.
Він повільно шкандибав дорогою, розставивши ноги. Біля кухонних сходів він призупинився, зазирнув усередину. Лампа, яка звисала на ланцюгу зі стелі, жовтим колом освітлювала Алісу і кошик з шиттям на столі перед нею. Навпроти неї батько покусував дерев’яну ручку, опускав її у відкупорену пляшечку чорнил і робив записи у своєму чорному щоденнику.
Аліса підвела очі й побачила Адамове закривавлене обличчя. Притиснула руку до рота і прикусила пальці зубами.
Адам ледь здолав одну сходинку, потім другу і сяк-так учепився за дверний косяк.
Тоді підвів голову Кир. Він дивився з відстороненою цікавістю. Хто цей каліка, він утямив не зразу. Підвівся, спантеличений і здивований. Устромив дерев’яну ручку в чорнильницю й обтер пальці об штани.
— Чому він це зробив? — тихо спитав Кир.
Адам спробував відповісти, але рот у нього запікся і висох. Він облизав губи, і з них знову засочилася кров.
— Не знаю,— відповів він.
Кир прошкандибав до нього і схопив за руку так сильно, що Адам скривився від болю і спробував вирвати руку.
— Не бреши мені! Чому він це зробив? Ви сварилися?
— Ні.
Кир смикнув його.
— Розказуй! Я хочу знати. Розказуй! Ти мені все розкажеш. Я тебе примушу. Чорт забирай, ти його завжди захищаєш! Гадаєш, я про це не знаю? Думаєш, ти мене обдурював? А тепер розказуй, інакше я тебе тут усю ніч протримаю!
Адам шукав відповіді.
— Він думає, що ви його не любите.
Кир відпустив його руку, пострибав до свого стільця й сів. Він торохтів ручкою по чорнильниці й дивився у свій щоденник незрячими очима.
— Алісо,— наказав він,— допоможи Адаму влягтися. Тобі доведеться, гадаю, зрізати з нього сорочку. Допоможи йому.
Він знову підвівся, пішов у куток, де на цвяшках висіли куртки, намацав під одягом свій дробовик, перевірив, чи той заряджений, і пошкандибав з дому.
Аліса підняла руку, ніби хотіла утримати його на шворці з повітря. Але її шворка порвалася, а обличчя приховувало думки.
— Іди до себе в кімнату,— промовила вона.— Я принесу води в балії.
Адам лежав у ліжку, до пояса вкритий простирадлом, а Аліса промокала його рани носовичком, змоченим у теплій воді. Вона довго мовчала, а потім продовжила речення Адама, ніби не було ніякої паузи:
— Він думає, що батько його не любить. Але ти його любиш — завжди любив.
Адам нічого не відповів.
Вона тихо провадила:
— Він дивний хлопець. Ти ж його знаєш — увесь у твердій шкаралупі, увесь сама злість, поки не пізнаєш його краще.
Вона закашлялася, нахилилася уперед і кашляла, а коли напад пройшов, щоки у неї палали і вона була знесилена.