— Ти ж його знаєш,— повторила вона.— Він довгий час робить мені невеличкі подарунки, гарненькі дрібнички, про які й подумати не можна, що він їх помічає. Але він не просто віддає їх мені. Він ховає їх у таких місцях, де я їх неодмінно знайду. Можна дивитися на нього годинами, а він і знаку не подасть, що зробив це. Ти ж його знаєш.
Вона всміхнулася до Адама, і він заплющив очі.
Розділ 4
1
Карл стояв у барі сільської таверни, весело регочучи з кумедних байок, що їх розповідали комівояжери, які залишилися тут переночувати. Він витяг свій кисет з дещицею срібних грошей і частував гостей, щоб вони і далі говорили. Він стояв, вискалював зуби у посмішці й розтирав розбиті руки. І коли комівояжери, прийнявши від нього випивку, підносили келихи і говорили: «За твоє здоров’я!» — Карл був у захваті. Він замовляв ще випивку для своїх нових друзів, а коли ті пішли, приєднався до них, щоб устругнути якусь витівку деінде.
Коли Кир пошкутильгав у ніч, його переповнював відчайдушний гнів на Карла. Він шукав свого сина на дорозі, зайшов по нього до таверни, але Карла вже там не було. Вірогідно, якби він його знайшов тієї ночі, то вбив би або спробував убити. Напрямок великого вчинку викривляє історію, хоча, можливо, це, до певної міри, роблять будь-які вчинки, навіть коли перечіплюєшся через камінь на стежині, чи у тебе перехоплює подих від зустрічі з гарною дівчиною, чи ламаєш ніготь, порпаючись у садовій землі.
Звісно, Карлові скоро розказали, що його розшукує батько і що в нього дробовик. Він ховався тижнів зо два, а коли врешті-решт повернувся, жадоба вбивства перетворилася на простий гнів, і він поніс покарання важкою роботою і фальшивою, награною покірністю.
Адам пролежав у ліжку чотири дні, його напружене тіло пекельно боліло, він не міг ворухнутися, не застогнавши. На третій день батько продемонстрував свою владу над військовими. Він це зробив, щоб потішити свою уражену гординю, а ще як своєрідний приз для Адама. До їхнього будинку, просто до Адамової кімнати, прибув кавалерійський капітан у супроводі двох сержантів у парадних синіх одностроях. На подвір’ї двоє рядових тримали на прив’язі їхніх коней. Адама, який не підводився з ліжка, зарахували рядовим кавалерії. Він підписав Військовий кодекс і приніс присягу в присутності батька й Аліси як свідків. Батькові очі блищали сльозами.
Коли військові поїхали, батько довго сидів біля Адамового ліжка.
— Я записав тебе в кавалерію не без причини,— пояснив він.— Довге перебування в казармі не йде на користь. А кавалерія завжди має що робити. Я в цьому переконався. Тобі сподобається проїхатися на індіанські території. Там розпочинаються серйозні справи. Не питай мене, звідки я знаю. Наближаються бойові дії.
— Так, сер,— відповів Адам.
2
Мене завжди дивувало, що саме такі люди, як Адам, потрапляють на війну. Насамперед, він не любив битися, і так і не навчився це любити, на відміну від інших, і в нього зростала відраза до насильства. Офіцери не раз приглядалися до нього, підозрюючи симуляцію, але звинувачень не висували. Протягом п’ятьох років військової служби Адам отримав більше нарядів, ніж будь-хто в ескадроні, а коли він і вбивав ворога, то тільки випадково, рикошетом. Пречудовий стрілець і природний снайпер, він дивовижно вмів промазувати. На той час війна з індіанцями стала схожа на небезпечну гонитву худоби: племена спонукали до повстань, потім переслідували, розстрілювали кожного десятого, а пригнічена, похмура решта змушена була селитися на спустошених, голодних землях. Було воно не дуже приємно, але з огляду на розвиток країни, необхідно.
Для Адама, який виступав тут знаряддям, який бачив не майбутні ферми, а розпороті животи вродливих людей, це було відразливо й марно. Коли він стріляв з карабіна, аби не вцілити, він зраджував свою військову частину, але йому було байдуже. Ненасильство наростало у ньому, поки не перетворилося на упередженість — безглузду, як будь-яка упередженість. Завдати болю або шкоди комусь чи чомусь стало для нього неприйнятним. Це почуття оволоділо ним і стерло всі інші думки в цьому напрямку. Але у службі Адама в армії ніколи не було й натяку на боягузтво. Власне, тричі йому оголошували подяку, а потім ще й нагородили за відвагу.
Відчуваючи дедалі більшу відразу до насильства, він рушив у протилежному напрямку. Він неодноразово ризикував життям, виносячи з бою поранених. Зголошувався працювати у польових шпиталях, навіть коли виснажувався від повсякденних обов’язків. Товариші дивилися на нього зі зневажливою симпатією і невимовним страхом, який викликають у людей пориви, що їх вони не здатні зрозуміти.