Одного вечора він до болю в самотньому серці затужив за тісним товариством чоловіків у казармі й наметах. Відчув потребу злитися у пошуках тепла з юрмою, з будь-якою юрмою. Першим переповненим громадським закладом, що йому трапився, виявився маленький бар, ущент забитий людьми й задимлений. Адам зітхав від задоволення, вгніздившись у цьому людському скупченні, як кіт вмощується на штабелі дров. Він замовив віскі, випив, йому стало тепло й затишно. Він нічого не бачив і не чув. Просто всмоктував близькість людей.
Час спливав, і чоловіки почали розходитися, а його бентежило, що невдовзі і йому доведеться йти звідси. Скоро Адам залишився сам-на-сам з барменом, який усе протирав барну стійку з червоного дерева, очами й рухами натякаючи, що Адамові вже час забиратися.
— Я вип’ю ще одну,— сказав Адам.
Бармен виставив пляшку. Адам уперше побачив його як слід. Той на лобі мав пляму кольору полуниці.
— Я нова людина у цих краях,— зауважив Адам.
— Для водоспаду це звична річ,— відізвався бармен.
— Я служив у війську. В кавалерії.
— А-а,— відізвався бармен.
Адам раптом відчув, що мусить справити враження на цього чоловіка, чимось його зачепити.
— Воював з індіанцями,— повідомив він.— Звідав чимало пригод.
Бармен нічого не відповів.
— У мого брата також пляма на лобі.
Бармен торкнувся своєї плями-полуниці.
— Родима пляма,— сказав він.— Зростає з року в рік. У вашого брата така сама?
— У нього вона від порізу. Він мені про це написав у листі.
— Ви помітили, що моя схожа на кота?
— Справді схожа.
— Мене так і прозвали — Кіт. Усе життя так називають. Кажуть, мою матусю, напевне, налякав якийсь кіт, коли вона мене народжувала.
— А я повертаюся додому. Довго там не був. Не хочете випити зі мною?
— Дякую. А де ви зупинилися?
— У пансіоні місіс Мей.
— Знаю її. Про неї кажуть, що вона загодовує супом, щоб їли поменше м’яса.
— Мабуть, у кожній справі є свої хитрощі,— сказав Адам.
— Ви маєте рацію. У моїй їх ціла купа.
— Упевнений, що так і є.
— Але однієї хитрості, дуже важливої, я не маю. Шкода, що не знаю її.
— Якої ж це?
— Як у біса витурити тебе додому і зачинити бар.
Адам пильно дивився на нього, дивився і мовчав.
— Я пожартував,— занепокоївся бармен.
— Гадаю, додому я вирушу вранці,— промовив Адам.— Тобто до себе, у мій справжній дім.
— З Богом,— відповів бармен.
Адам пройшов нічним містом, пришвидшуючи крок, ніби йому в потилицю сопіла його самотність. Перекошені сходи пансіону застережливо рипіли, коли він піднімався. Вестибюль був тьмяно освітлений жовтою цяткою гасової лампи, прикрученої так сильно, що, здавалося, вона ось-ось згасне.
Хазяйка стояла у відчинених дверях своєї кімнати, і з носа їй падала тінь на підборіддя. Холодні очі стежили за Адамом, як очі портрету анфас, і вона принюхувалася до запаху віскі, який від нього чувся.
— Добраніч,— сказав Адам.
Вона не відповіла.
На першому прольоті сходів він глянув униз. Хазяйка захилила голову, і тепер її підборіддя кидало тінь на шию, а зіниці здавалися зовсім темними.
Кімната Адама відгонила пилюкою, яку неодноразово зволожували і висушували. Він витяг сірник і чиркнув по боку коробки. Запалив недогарок свічки у чорному лакованому підсвічнику і подивився на своє ліжко — провисле, як гамак, застелене брудною строкатою ковдрою, зі швів якої подекуди вилізала вата.
Знову зарипіли сходинки ґанку, й Адам не сумнівався, що хазяйка знову стоятиме на порозі, готова облити недоброзичливістю наступного постояльця.
Адам сів на стілець з прямою спинкою, зіперся ліктями на коліна й охопив голову руками. Пожилець у нижній кімнаті зайшовся терплячим, безугавним кашлем, який пронизав нічну тишу.
Адам знав, що не може поїхати додому. Він чув, як старі солдати робили те, що збирався зробити він. «Я просто не міг того перенести. Іти немає куди. Жодних знайомих немає. Вештався по всіх усюдах і дуже швидко запанікував, мов мала дитина, і не встиг отямитися, як уже благав сержанта узяти мене назад, ніби то для мене велика послуга».
Адам повернувся до Чикаго, знову записався у військо і попросив, щоб його направили у той самий полк. У потязі дорогою на захід він думав про товаришів з ескадрону як про дуже приємних і бажаних людей.