Коли він чекав на пересадку в Канзас-Сіті, то почув, як вигукують його прізвище: йому тицьнули до рук конверт, там був наказ прибути до Вашингтона в офіс міністра оборони. За п’ять років служби Адам скоріше звик, ніж навчився ніколи не дивуватися наказам. Воякові оті небожителі з Вашингтона здавалися ненормальними, і якщо вояк дбав про свій здоровий глузд, він намагався якнайменше думати про генералів.
У вказаний час Адам назвав своє ім’я ад’ютантові й сів чекати у приймальні. Там і знайшов його батько. Адам не одразу впізнав Кира, а звикав до нього ще довше. Кир став великим цабе. Він вдягався, як велике цабе: чорний, тонкого сукна з іскрою піджак, такі самі штани, крислатий чорний капелюх, пальто з оксамитовим коміром, ціпок з чорного дерева, який у його руках був схожий на шпагу. І поводився Кир, як велике цабе. Говорив неквапно, густим голосом, виважено і спокійно, жести його були широкі, а нові зуби надавали його усмішці якогось хитрого, лисячого виразу, несумірного з емоцією.
Коли Адам нарешті усвідомив, що це його батько, він і далі був спантеличений. Спершу він глянув униз — ніякої дерев’яної ноги. Нога була пряма, згиналася в коліні, взута у елегантні шеврові гетри, як у конгресменів. Кир трохи накульгував на ходу, але то зовсім не схоже було на незграбне кульгання дерев’янки.
Кир перехопив його погляд.
— Механічний протез,— пояснив він.— На шарнірі. Є пружина. Можу навіть не кульгати, якщо хочу. Покажу його тобі, коли зніму. Ходімо зі мною.
— У мене наказ, сер. Я мушу з’явитися до полковника Велса.
— Знаю. Це я звелів Велсу видати наказ. Ходімо.
— Якщо ви не проти, сер,— ніяково промовив Адам,— гадаю, мені слід прибути до полковника Велса.
Батько кардинально змінив тон.
— Я тебе випробовував,— велично оголосив він.— Хотів перевірити, чи залишилася ще в армії якась дисципліна. Молодець. Я знав, що тобі воно піде на користь. Ти чоловік і солдат, мій хлопчику.
— У мене наказ, сер,— повторив Адам. Людина перед ним була зовсім йому чужа. В Адама виникла легка огида. Щось тут було неправильно. Ні швидкість, з якою прочинялися двері прямо до полковника, ні улеслива повага офіцера, ні слова «Міністр зараз прийме вас, сер» не змінили відчуття Адама.
— Це мій рідний син, рядовий вояк, пане міністре,— як і я колись,— рядовий Армії Сполучених Штатів.
— Я демобілізувався капралом, сер,— уточнив Адам. Він майже не чув обміну компліментами. Він думав: «Ось міністр оборони. Невже він не бачить, що мій батько фальшивий. Що він грає роль. Що з ним сталося? Дивно, що міністр того не помічає».
Вони пішли до невеличкого готелю, у якому мешкав Кир, і дорогою Кир із захопленням лектора показував синові визначні пам’ятки, споруди, історичні місця.
— Я мешкаю в готелі,— сказав він.— Подумував купити будинок, але я майже завжди у роз’їздах, так воно навряд чи окупиться. Я повсякчас їжджу по всій країні.
Адміністратор готелю також не бачив фальшу. Він вклонився Кирові, назвав його сенатором і повідомив, що надасть Адаму номер, навіть якщо когось доведеться викинути.
— Пришліть у мій номер пляшку віскі, будь ласка.
— Я ще можу, якщо бажаєте, прислати колотого льоду.
— Льоду! — вигукнув Кир.— Мій син — солдат.— Він постукав ціпком по нозі, і пролунав глухий звук.— Я також був солдатом — рядовим. Навіщо нам лід?
Адама вразило помешкання Кира. Там була не лише спальня, а й вітальня за нею, а унітаз містився в кабінці просто у спальні.
Кир сів у глибоке крісло і зітхнув. Підсмикнув штанину, й Адам побачив конструкцію з металу, шкіри і твердого дерева. Кир стягнув з культі шкіряний обідок, яким кріпився протез, і притулив цю імітацію плоті до крісла.
— Воно таки добряче муляє,— сказав він.
Без ноги батько знову став самим собою, таким, яким його і пам’ятав Адам. Він уже раніше відчув повернення презирства, але тепер поверталися і дитячі страхи, і повага, і ворожість, тож він знову ніби став малим хлопчиком, який хоче вгадати батьківський настрій, щоб уникнути лиха.
Кир усе приготував, випив віскі, розстібнув комірець. Глянув Адамові просто у вічі.
— Ну що?
— Перепрошую?
— Чого ти знову записався до війська?
— Я... Не знаю, сер. Просто схотілося.
— Ти не любиш армію, Адаме.
— Не люблю, сер.
— Чого ж ти повернувся?
— Не хотів їхати додому.
Кир зітхнув і потер кінчиками пальців бильця крісла.
— Ти збираєшся залишитися в армії? — спитав він.
— Не знаю, сер.
— Я може влаштувати тебе у Вест-Пойнт8. Маю досить впливу. Можу домовитися, що тебе звільнять, і ти вступиш до Вест-Пойту.