Розділ 7
1
Наступні п’ять років Адам робив те, чого вимагає армія, щоб вояки не збожеволіли: безнастанне полірування металу і шкіри, паради, муштра, чати, церемонія побудки й підняття прапору, імітація діяльності для людей, яким нема чого робити. У 1886 році в Чикаго спалахнув величезний страйк на консервних заводах, і Адамів полк послали на придушення, але страйк закінчився ще до їхнього прибуття. У 1888 році індіанське плем’я семінолів, які так і не підписали мирної угоди, розпочали заворушення, і знову туди спрямували кавалерію; але семіноли відступили на свої болота і зачаїлися, й у війську знову встановилася сонна рутина.
Часові відтинки становлять дивний і суперечливий матеріал для свідомості. Було б слушно припустити, що рутинні періоди, тобто періоди, не заповнені жодними подіями, здаються нескінченними. Так би мусило бути, але це зовсім не так. Саме нудні періоди без подій взагалі не мають тривалості. Час, збризнутий цікавістю, поранений трагедією, розколотий радістю — такий час видається довгим у нашій пам’яті. І, якщо подумати, так і має бути. Відсутність подій не має підпорок, на яких можна розвісити тривалість. Від нічого до нічого — це взагалі не час.
Наступні п’ять років для Адама закінчилися раніше, ніж він усвідомив. Наприкінці 1890 року його демобілізували в Сан-Франциско з нашивками сержанта. Листування між братами майже зійшло нанівець, але Адам написав Карлові буквально напередодні демобілізації: «Цього разу я повертаюся додому»,— проте за наступні три роки Карл не мав від Адама жодної звістки.
Адам перечекав одну зиму, піднявшись річкою до Сакраменто, випасаючи худобу в долині Сан-Хоакін, а коли прийшла весна, в Адама зовсім не стало грошей. Він скатав свою ковдру і вирушив неквапно на схід, то пішки, то разом з гуртами чоловіків на брусах повільних товарних потягів. Ночами він тулився з волоцюгами у кублах на околицях міст. Навчився жебракувати, але просив не грошей, а їжі. І не встиг він і оком моргнути, як сам перетворився на волоцюгу.
Такі люди нині рідкість, але у 1890-і їх було багато — самотніх бродяг, які хотіли так жити. Хтось утікав від відповідальності, хтось почувався викинутим із суспільства через несправедливість. Вони потроху працювали, але недовго. Вони потроху крали, але тільки їжу або зрідка якесь дрантя, що сушилося після прання. Там були всякі люди — освічені й невігласи, охайні й брудні, але всіх їх поєднував спільний неспокій. Вони шукали тепла, але уникали сильної спеки і лютих холодів. З розквітом весни вони тяглися на схід, а перші морози гнали їх на південний захід. Вони були братами койотам, які, хоча й дикі, живуть поблизу до людей і їхніх курятників: вони збиралися біля міст, але не в містах. Об’єднання з іншими людьми тривало тиждень або день, а потім їхні шляхи розходилися.
Навколо невеличких багать, на яких кипіло спільне вариво, можна було почути різні розмови — тільки ніхто й ніколи не торкався особистого. Адам почув про розвиток організації ІРС — Індустріальні робітники світу — і про її сердитих янголів. Він слухав філософські дискусії про метафізику, естетику, безособовий досвід. Його співнічліжниками могли бути убивця, священик-розстрига або віровідступник, професор, зігнаний з теплого місця тупими колегами, відлюдник, який втікає від спогадів, грішний архангел і сущий диявол, і кожен з них приносив частки своїх думок до багаття, як приносять моркву, картоплю, цибулю, м’ясо, щоб зварити суп. Адам навчився голитися уламком скла, розпізнавати будинок, у який можна постукати і попросити милостиню. Він навчився уникати ворожу поліцію, як і ладнати з нею, навчився цінувати жінку за сердечне тепло.
Адам прийняв таке нове життя залюбки. Коли осінь торкнулася дерев, він уже дістався Омахи і без питань, без причин, без думок подався на південний захід, пробрався через гори і з полегшенням опинився у Південній Каліфорнії. Він блукав біля моря з кордону на північ аж до Сан-Луїс-Обіспо, він навчився ловити у припливній воді морські вушка, вугрів, мідій та окунів, копатися на відмілинах у пошуках молюсків, ставити сильця з риболовної жилки на кроликів у дюнах. І він лежав на розпеченому сонцем піску і лічив хвилі.
Весна знову погнала його на схід, але вже не так швидко, як раніше. Літо у горах прохолодне, а горяни добрі, як бувають добрими самотні люди. Адам знайшов роботу в однієї вдовиці біля Денвера і скромно ділив з нею стіл і ліжко, поки холоди знову не погнали його на південь. Він пройшов по Ріо-Гранде повз Альбукерк і Ель-Пасо, проминув Великий Згин, а там повз Ларедо дістався Браунсвіля. Він вивчив іспанські слова, що позначали їжу і втіхи, а ще він дізнався, що навіть у дуже бідних людей завжди знайдеться і що віддати, і бажання віддати. У нього виникла любов до бідних людей, яку він не міг би відчувати, якби не був бідний сам. Зараз Адам уже став досвідченим бродягою і використовував покірність як робочий принцип. Він був худий, засмаглий, умів приховувати власну особистість, поки в ньому не прокидалися гнів або заздрість. Голос у нього став м’який, він засвоїв багато говірок і діалектів, тому його мовлення ніде не звучало, як чуже. То була велика безпека волоцюги, захисний покров. Він їздив потягами дуже нечасто, оскільки злість до бродяг зростала через жорстокість ІРС і посилення лютих репресій проти них. Адама якось заарештували за бродяжництво. Його налякала різка брутальність поліції і в’язнів, тому він тримався подалі від скупчень волоцюг. Він після того мандрував сам і пильнував, щоб бути поголеним і чистим.