Коли знову прийшла весна, Адам подався на північ. Він відчув, що його час спокою і миру закінчився. Він налаштувався на північ — до Карла і до майже згаслих спогадів дитинства.
Адам швидко пересувався безмежним Східним Техасом, Луїзіаною, околицями Міссісіпі й Алабами до кордонів Флориди. Він відчував, що мусить квапитися. Негри були достатньо бідні, щоб виявляти доброту, але вони не мали віри до білої людини, хоч якою б вона не була бідною, а білі бідняки боялися чужаків.
Поблизу Таллагассі його схопили люди шерифа, визнали волоцюгою і відправили у дорожню бригаду. Саме в такий спосіб будували дороги. Його засудили на шість місяців. Потім відпустили і тут-таки знову затримали на шість місяців. Так він дізнався, що люди вважають інших людей звірами і що ладнати з ними можна, лише ставши звіром самому. Чисте обличчя, відкрите обличчя, погляд просто у вічі — все це привертало увагу, а привернена увага закінчувалася покаранням. Адам думав про те, як чоловік, який учиняє щось гидке й жорстоке, шкодить сам собі й мусить покарати іншого за цю шкоду. Працювати під наглядом озброєних вартових, бути прикутим на ніч до ланцюга за гомілку — то були прості заходи перестороги, але безжальні побої канчуком за найменший прояв волі, за найтоншу дещицю гідності, схоже, виказували, що охорона боїться арештантів, а зі свого армійського досвіду Адам знав, що налякана людина — звір небезпечний. І Адам, як усі в цьому світі, боявся того, що можуть зробити побої з його тілом і духом. Він зігнав зі свого обличчя будь-який вираз, а з очей — будь-який блиск і став майже безмовним. Пізніше він дивувався не стільки тому, що з ним таке сталося, скільки тому, що він зумів пережити це, причому з мінімумом болю. Це ж просто тріумф самовладання — бачити, як людину лупцюють, допоки у неї на спині крізь порепані м’язи не проступить щось біле і волого-блискуче, і не виявляти й тіні жалості, гніву, цікавості. Й Адам цього навчився.
Після перших кількох секунд людей не стільки бачиш, скільки відчуваєш. Під час свого другого засудження до дорожніх робіт у Флориді Адам звів свою особистість до нуля. Він не робив зайвих рухів, не видавав вібрацій, став майже невидимкою. А коли охоронці вже не відчували його, вони його більше не боялися. Вони призначали його прибирати у таборі, роздавати баланду арештантам, носити воду.
Адам дочекався, коли до закінчення його другого терміну залишалося три дні. Одразу по опівдні він приніс у відрах води й пішов знову до річки принести ще. Він набив відра камінням і потопив їх, потім занурився у воду і довго плив за течією, відпочивав і плив далі. Він плив, аж доки вже в сутінках не знайшов під самим берегом місця, зарослого кущами. З води він не вилізав.
Пізно вночі він почув, як обома берегами пробігли собаки, пущені на його пошуки. Він заздалегідь натер собі волосся зеленим листям, щоб відбити людський запах. Сидів у воді так, що над поверхнею лишалися тільки ніс і очі. Вранці собаки повернулися, байдужі, а охоронці надто втомилися, щоб ретельно обстежити береги. Коли вони всі вшилися, Адам витяг з кишені промоклий шматок смаженого сала і з’їв його.
Він вишколив себе не квапитися. Більшість утікачів попадається, бо вони біжать. Адам цілих п’ять днів долав невелику відстань до Джорджії. Він не ризикував і тримав свою нетерплячість під залізним контролем. Його самого дивувала ця здатність.
На околиці Валдости у Джорджії він пролежав у схованці далеко за опівніч, а там просочився до міста, як тінь, прокрався до чорного ходу дешевої крамнички, обережно вийняв віконне скло, так щоб шурупи засуву легко вийшли з розсохлих на сонці пазів. Потім поставив засув на місце, але вікно залишив відчиненим. Йому доводилося діяти у місячному сяйві, яке ледь пробивалося крізь брудні вікна. Він украв пару дешевих штанів, білу сорочку, чорні черевики, чорний капелюх і цератовий плащ, і все те приміряв, щоб пасувало за розміром. Він змусив себе пересвідчитися, що все залишає в порядку, і виліз у вікно. Він обрав тільки те, що було там у великій кількості. На касу і не подивився. Обережно зачинив вікно і в місячному сяйві прокрадався з тіні в тінь.