— Я вже читав.
— Читали?
— Вона ж прийшла по телеграфу,— пояснив телеграфіст.— Я записав.
— Так, звісно. «Терміново висилай сто доларів. Їду додому. Адам».
— Вислано з оплатою по доставці,— зауважив телеграфіст.— Ви мені винні шістдесят центів.
— Валдоста, штат Джорджія — ніколи не чував.
— Як і я, втім, вона існує.
— Слухайте, Карлтоне, як ви пересилаєте гроші?
— Ви даєте мені сто два долари шістдесят центів, і я посилаю телеграму до Валдости, щоб там на телеграфі виплатили Адаму сто доларів. І ви мені винні ще шістдесят центів.
— Я заплачу — але як я можу дізнатися, що то справді Адам? Як запобігти, щоб хтось чужий не отримав гроші?
Телеграфіст дозволив собі метиковану посмішку.
— Як ми це робимо? Ви даєте мені питання, на яке більше ніхто не знає відповіді. Я посилаю питання і відповідь. Там телеграфіст ставить чоловіку питання, і якщо той не може відповісти, то і грошей не отримує.
— Що ж, розумно. Треба мені придумати гарне питання.
— Краще принесіть сто доларів, поки старий Брин не зачинив свою контору.
Карл був у захваті від цієї гри. Він повернувся з грошима.
— Я придумав питання,— повідомив він.
— Сподіваюся, це не середнє ім’я вашої матері. Багато хто не пам’ятає.
— Ні, нічого подібного. Ось яке: «Що ти подарував батькові на день народження перед тим, як пішов до війська?»
— Питання хороше, але збіса довге. Можете його скоротити до десяти слів?
— Хіба не я плачу гроші? Відповідь — «Цуцик».
— Ніхто до цього не додумається,— схвалив Карлтон.— А платите таки ви, а не я.
— Було б дивно, якби він забув,— промовив Карл.— Тоді б він ніколи не дістався додому.
3
Адам пішки йшов із села. Сорочка у нього була брудна, вкрадені черевики пом’ялися і забрьохалися, бо він цілий тиждень навіть спав у них. Між будинком і клунею він зупинився і дослухався, чи не чути брата, і за мить почув, як той гатить молотком у новому тютюновому сараї.
— Агов, Карле! — покликав він.
Удари молотка припинилися, запала тиша. Адамові здалося, що брат підглядає за ним крізь щілини у стінах. А тоді Карл хутко вискочив і підбіг до Адама потиснути йому руку.
— Як ти?
— Гарно,— відповів Адам.
— Боже милостивий, який ти худий!
— Твоя правда. А ще я на багато років постарів.
Карл оглянув брата з голови до ніг.
— Не схоже, що ти процвітаєш.
— Так і є.
— А де твоя валіза?
— Я її не маю.
— Господи Ісусе! Де ж ти пропадав?
— Блукав світами.
— Як волоцюга?
— Як волоцюга.
Після всіх цих років і того життя, яке видубило Карлову шкіру і налило кров’ю його чорні очі, Адам здогадався, що Карл думає про дві речі — про питання і ще про щось.
— Чому ти не повертався додому?
— Я звик до мандрів. Не міг зупинитися. Воно затягує. А у тебе дійсно жахливий рубець на лобі.
— Я тобі про нього писав. З часом дедалі гіршає. Чому ти не писав? Їсти хочеш? — Карл то засовував руки в кишені, то виймав їх, тер підборіддя, чухав потилицю.
— Може, він зійде. Якось я зустрів одного чолов’ягу — бармена, він мав пляму, схожу на кота. Родиму пляму. І прозвали його Кіт.
— Їсти хочеш?
— Саме собою, хочу.
— Маєш намір залишитися вдома?
— Я... гадаю, що так. А ти хочеш цим і далі займатися?
— Я... гадаю, що так,— повторив Карл братові слова.— Батько помер.
— Знаю.
— Звідки в біса ти дізнався?
— Начальник станції розказав. Давно він помер?
— З місяць тому.
— Від чого?
— Від пневмонії.
— Поховали тут?
— Ні, у Вашингтоні. Я отримав листа і газети. Його несли на лафеті, покритому державним прапором. На похороні був віце-президент, а Президент прислав вінок. Усе в газетах. Фото також — я тобі покажу. В мене все це є.
Адам вдивлявся в братове обличчя, поки Карл не відвернувся.
— Ти чогось сердишся? — спитав Адам.
— Чого б я мав сердитися?
— Схоже, що...
— Немає на що мені сердитися. Ходімо, я тебе нагодую.
— Гаразд. Він довго хворів?
— Ні, то була ураганна пневмонія. Помер майже одразу.
Карл щось приховував. Він хотів про це розповісти, але не знав, з чого почати. Він ховався за словами. Адам мовчав. Мабуть, краще помовчати і дати Карлові посопіти і покрутитися, поки він не наважиться.
— Я не дуже багато зрозумів з тих повідомлень, що звідти надходили,— промовив Карл.— Однак, як ще дізнатися? Дехто твердить, що отримували повідомлення — зокрема, стара Сара Вітбурн. Присягалася. Ти просто не знаєш, що думати. А ти, здається, не отримав повідомлення? Слухай, якого ляда ти прикусив язика?
— Просто міркую,— відповів Адам. І усвідомив здивовано: «А я зовсім не боюся брата! Колись боявся до смерті, а тепер ні. Цікаво, чому ж ні? Завдяки армії? Чи ув’язненню? Чи через смерть батька? Можливо — але я не розумію». Не відчуваючи страху, він знав, що може сказати все, що хоче, а раніше мусив добирати слова, щоб уникнути біди. Це відчуття було приємне, немов він сам помер і воскрес.