— Дякуйте Богові, що ви встигли вчасно,— все повторював він місіс Амес.
Кейті довго не могла говорити. Шок, як назвав це лікар. А коли шок минув, Кейті відмовлялася говорити. Коли її розпитували, вона так розширювала очі, аж вони викочувалися, дихання переривалося, тіло ціпеніло, а щоки червоніли від затамованого подиху.
На перемовини з батьками хлопчиків прийшов і доктор Вільямс. Містер Амес повсякчас відмовчувався. Він приніс мотузку, якою були зв’язані зап’ястки Кейті. Очі його були розгублені. Дечого він не зрозумів, але обговорювати того не став.
Місіс Амес була повсякчас в істериці. Вона була там. Вона все бачила. За нею було останнє слово. З її істерики визирав диявол-садист. Вона жадала крові. У її вимогах покарання проступало задоволення. Їхнє місто, їхній край потребують захисту. Вона поставила все на таку основу. Слава Господу, вона з’явилася вчасно. Але, можливо, наступного разу вона не встигне; що відчуватимуть інші матері? А Кейті всього лише десять років.
Покарання тоді були жорстокіші, ніж зараз. Люди щиро вірили, що батіг — знаряддя доброчинності. Спершу по одному, а потім обох разом хлопців відшмагали до живого м’яса.
Їхній злочин був поганий сам по собі, але брехня виявила зло, проти якого навіть батоги були безсилі. Їхній захист від початку був сміховинно безглуздий. Кейті, казали вони, сама все те придумала, і вони їх заплатили по п’ять центів кожний. Вони не зв’язували їй рук. Вони пам’ятали, що вона бавилася з мотузкою.
Місіс Амес сказала це перша, а за нею повторило все місто: «Чи не хочуть вони сказати, що вона сама собі зв’язала руки? Десятирічне дівча?»
Якби хлопчики зізналися у скоєному злочині, вони могли б уникнути бодай частини покарання. Їхні відмовки розлютили не лише їхніх батьків, які лупцювали їх самі, а й усю громаду. За згоди батьків обох хлопчиків помістили до виправної колонії.
— Ця історія її гнітить,— казала місіс Амес сусідам.— Якби вона могла виговоритися, їй би, напевне, полегшало. Та коли я її розпитую — на неї знову все накочується, і вона ціпеніє.
Амеси ніколи не говорили з донькою про той випадок. Тема була закрита. Містер Амес дуже скоро забув про свої прикрі підозри. Йому було б неприємно, якби хлопці опинилися в колонії за те, чого не робили.
Коли Кейті остаточно оговталася після шоку, хлопчики і дівчатка спостерігали за нею зоддалік, а потім підходили ближче, немов зачаровані. Вона ні в кого не закохувалася, як то водиться у дівчаток дванадцяти-тринадцяти років. Хлопчики не хотіли наражатися на скандали з батьками за те, що проводжають її після школи. Але вона чинила могутній вплив як на хлопців, так і на дівчат. І якщо котрийсь із хлопчиків опинявся з нею наодинці, він відчував, що його тягне до неї якась сила, якої він не міг ані зрозуміти, ані побороти.
Кейті була вишукана і тендітна, голос мала тихий. Вона сама ходила на далекі прогулянки, і рідко коли під час цих прогулянок хтось із хлопців не випорскував з підліску, зустрічаючи її — цілком випадково. І хоча чутки поширюються швидко, ніхто не знав, що робила Кейті. Коли щось траплялося, ходили тільки невиразні плітки, а це саме по собі доволі незвично у часи, коли існує багато секретів і жоден з них не можна надовго приховати без того, щоб не пішов поговір.
Кейті виробила собі легку усмішку, просто натяк на усмішку. У неї була манера дивитися вбік і вниз, і це натякало хлопцеві, з яким вона зустрічалася наодинці, що вона готова поділитися з ним якимись таємницями.
У голові її батька ворушилося ще одне питання, але він його гнав подалі й картав себе за те, що взагалі про таке думає. Кейті надзвичайно щастило на знахідки — золотий амулет, гроші, маленький шовковий гаманець, срібний хрестик з червоними камінчиками, схожі на рубіни. Вона знаходила багато речей, та коли батько дав оголошення про хрестик у щотижневому «Кур’єрі», ніхто так і не відізвався.
Містер Амес, батько Кейті, був чоловік закритий. Він рідко ділився своїми думками. Він не наважився б виставити себе на сусідський суд. Хирляве полум’я сумніву він тримав при собі. Краще б він нічого не знав, так безпечніше, мудріше і значно зручніше. Що ж до матері Кейті, то вона так закуталася і скоцюбилася у коконі благенької напівбрехні, перекрученої правди, натяків, які послідовно насаджувала Кейті, що навіть якби й натрапила на істину, то не розпізнала б її.
3
Кейті ставала дедалі чарівнішою. Делікатна, квітуча шкіра, золотаве волосся, широко розставлені, скромні й усе-таки повні обіцянок очі, маленький солодкий ротик привертали і затримували увагу. Вона закінчила вісім класів гуманітарної школи з такими чудовими результатами, що батьки записали її до старших класів невеличкої престижної школи, хоча тоді було незвично для дівчини продовжувати навчання. Але Кейті хотіла стати вчителькою, від чого батько й мати аж мліли, бо тоді це була єдина гідна професія, доступна для дівчини з не надто заможної родини. Батьки пишалися, коли їхні доньки йшли у вчительки.