— Я повсякчас хочу тебе спитати: отой учорашній п’яниця часом був не молодий Гру?
— Ні,— поспішно відізвався містер Амес.
— Ти впевнений? Ти розгледів його в темряві?
— Я мав свічку,— відтяв чоловік.— Нічого схожого, той був з довгою бородою.
— Чого ти розкричався? — здивувалася вона.— Я просто поцікавилася.
Кейті обтирала рот, і коли вона склала серветку в себе на колінах, на губах її грала усмішка.
Місіс Амес звернулася до доньки.
— Ти його щодня бачила у школі, Кейті. Він останнім часом не здавався сумним? Ти нічого не помічала, що навело б на думку...
Кейті подивилася собі в тарілку, потім підвела очі.
— Я думала, він хворий. Так, у нього був кепський вигляд. Усі в школі тільки про це й говорять. І хтось сказав — не пам’ятаю хто,— що містер Гру потрапив у якусь халепу в Бостоні. Не розчула, в яку саме. Ми всі любили містера Гру.— І вона делікатно промокнула губи серветкою.
Це був типовий прийом Кейті. Наступного дня вже ціле місто знало, що містер Гру потрапив у Бостоні в якусь історію, і нікому й на думку не спало, що все вигадала Кейті. Навіть місіс Амес забула, від кого вона те почула.
4
Невдовзі після свого шістнадцятого дня народження Кейті змінилася. Одного ранку вона не встала з ліжка, щоб іти до школи. Мати увійшла до неї в спальню і побачила, що та лежить, втупившись у стелю.
— Піднімайся, запізнишся. Вже майже дев’ята.
— Я нікуди не піду,— без усякого виразу в голосі озвалася донька.
— Ти захворіла?
— Ні.
— Тоді поквапся.
— Я нікуди не піду.
— Ти, мабуть, захворіла. Ти ж не пропустила ще жодного уроку.
— Я не піду до школи,— спокійно сказала Кейті.— Я більше ніколи не піду до школи.
Мати аж рота роззявила.
— Що ти собі надумала?
— Більше ніколи,— повторила Кейті, дивлячись на стелю.
— Побачимо, що на це скаже батько! Стільки праці, стільки витрат, та ще за два роки до отримання атестату!
Вона підійшла ближче і спитала тихо:
— Ти раптом не заміж зібралася?
— Ні.
— А що це за книжку ти ховаєш?
— Ось, нічого я не ховаю.
— А, «Аліса в Дивокраї». Ти вже доросла, щоб таке читати.
— Я можу стати такою маленькою, що ви мене й побачити не зможете.
— І що це ти верзеш?
— Мене ніхто не зуміє знайти.
Мати розсердилася.
— Облиш свої жарти. Не розумію, про що ти думаєш. І що міс Вигадниця збирається робити?
— Поки що не знаю,— відповіла Кейті.— Гадаю, поїду звідси.
— Ну, лежи, лежи, міс Вигадниця, от повернеться батько, він з тобою поговорить як слід.
Кейті дуже повільно повернула голову і подивилася на матір. Очі були крижані, позбавлені всякого виразу. І раптом місіс Амес злякалася своєї доньки. Вона тихенько вийшла і причинила по собі двері. У кухні вона сіла, охопила руками коліна і втупилася у вікно на напівзруйнований негодами каретний сарай.
Її донька стала для неї чужою. Вона відчула, як і більшість батьків рано чи пізно, що втрачає над Кейті владу, що узда, в якій вона тримала доньку, вислизає з рук. Мати не здогадувалася, що ніколи й не мала ніякої влади над Кейті. Її просто використовували задля вигоди Кейті. За якийсь час вона надягла капелюшок і пішла до чинбарні. Вона хотіла поговорити з чоловіком поза стінами дому.
Вдень Кейті апатично встала з ліжка і довго просиділа перед дзеркалом.
Того вечора містер Амес з величезною неохотою прочитав дочці лекцію. Він говорив про її обов’язок, про природну любов до батьків. Наприкінці своєї промови він усвідомив, що вона його не слухає. Це його розізлило, і від вдався до погроз. Він говорив про владу, дану йому Богом над рідною дитиною, про те, що ця природна влада підтримується державою. Тепер вона його слухала. Вона дивилася йому просто у вічі. Губи її легко всміхалися, а очі, здавалося, не моргали. Зрештою йому довелося відвернутися, і це його розлютило ще більше. Він звелів їй облишити свої дурощі. Він навіть натякнув, що відлупцює її, якщо вона не послухається.
Під кінець він виявив слабкість.
— Я хочу, щоб ти пообіцяла, що вранці підеш до школи і забудеш про ці вибрики.
На її обличчі не читалося нічого. Маленький рот стиснувся.
— Гаразд,— відповіла вона.
Пізніше містер Амес сказав дружині з упевненістю, якої не відчував:
— Бачиш, треба було продемонструвати трохи сили. Ми їй надто потурали. Але вона хороша дівчинка. Просто забула, хто тут головний. Трохи суворості іноді не завадить.
На жаль, він був куди менше переконаний, ніж можна було судити з цих слів.
Уранці вона зникла. Разом зі своїм солом’яним дорожнім кошиком і найкращим вбранням. Ліжко було акуратно застелене. Кімната видавалася безликою — ніщо не вказувало, що тут зростала дівчинка. Ні картинок, ні сувенірів, нічого, що зазвичай супроводжує зростання. Кейті ніколи не гралася з ляльками. У кімнаті не було й сліду від Кейті.