Він приїхав у Салінас-Веллі в повному розквіті сил і здоров’я. Очі він мав яскраво-сині, а коли втомлювався, одне з них трошки косило. Був він міцний і високий, але вирізнявся якоюсь вишуканістю. Серед бруду й пилюки праці на ранчо він завжди видавався бездоганним. Руки у нього були дуже вправні. Він був чудовий коваль і тесля, чудовий різьбяр, а ще вмів майструвати всілякі штучки зі шматочків дерева й металу. Він повсякчас винаходив нові способи для виготовлення давно відомих речей, щоб робити їх краще і швидше, але чого у нього зовсім не було в житті, то це таланту заробляти гроші. Інші люди, які цим даром володіли, забирали Семюелеві винаходи, і продавали їх, і наживалися на них, а Семюель усе життя ледь зводив кінці з кінцями.
Не знаю, що привело його до Салінас-Веллі. То було дивне місце для чоловіка з зеленого краю, але він прибув туди за тридцять років до початку нового, ХХ століття і привіз свою невеличку дружину-ірландку, стриману, сувору жінку з почуттям гумору, як у курки. Вона мала похмурий пресвітеріанський розум і моральний кодекс, який таврував і забороняв усе, що приносило радість.
Не знаю, де Семюель познайомився з нею, як до неї залицявся, як побрався. Гадаю, у нього на серці була викарбувана інша дівчина, бо він був створений для кохання, а його дружина своїх почуттів не виявляла. І попри це, у Салінас-Веллі не було й найменшого натяку за всі ті роки, з юності й до самої смерті, що Семюель ходив до іншої жінки.
Коли Семюель і Лайза прибули до Салінас-Веллі, всі пласкі ділянки вже були розібрані, як і родючі низинні землі та невеличкі плодоносні ґрунти на схилах і в лісах, але ще залишалася межова земля, де можна було обладнати ферму, й от саме на безплідних пагорбах, на схід від місця, яке зараз перетворилося на Кінг-Сіті, й оселився Семюель Гамільтон.
Він пішов звичним шляхом. Узяв четвертину квадратної милі для себе і четвертину для своєї дружини, а оскільки вона була вагітна, то узяв ще чверть на дитину. З роками народилося дев’ятеро дітей, четверо хлопців і п’ятеро дівчаток, і з народженням кожної дитини до ранчо додавалася ще одна чверть квадратної милі, що становило одинадцять чвертей, або тисячу сімсот шістдесят акрів.
Якби та земля була родюча, Гамільтони б забагатіли. Але ті акри були тверді й сухі. Ані струмочка, а орний шар такий тоненький, що з-під нього випиналися кременисті кістяки. Навіть полин там ледь виживав, і дуби всихали від нестачі води. Навіть у відносно сприятливі роки корму було так мало, що худоба виснажувалася, бігаючи у пошуках хоч якоїсь поживи. Зі своїх безплідних пагорбів Гамільтони дивилися на захід і бачили багатство низинних земель і зелений розмай навколо річки Салінас.
Семюель власноруч побудував хату, а ще й клуню і кузню. Він доволі швидко утямив, що якби мав навіть десять тисяч акрів на пагорбах, все одно не вижив би на цій кощавій землі без води. Його вправні руки зібрали пристрій для буріння колодязів, і він бурив колодязі на землях людей, яким пощастило більше. Він винайшов і побудував молотарку і їздив по низинних фермах під час жнив, молотячи зерно, яке не хотіла родити його власна земля. У себе в майстерні він гострив плуги, ремонтував борони, зварював зламані вісі й підковував коней. Люди з усієї округи носили йому свій реманент, який він лагодив і вдосконалював. А ще вони любили слухати, як Семюель розповідає про світ і його спосіб мислення, про поезію і філософію, які розвивалися десь за межами Салінас-Веллі. Він мав глибокий грудний голос, красивий і у співі, і у мовленні, без ірландського акценту, але інтонування, ритм, темп оповідей солодко звучали у вухах неговірких фермерів з низинних земель. Ще вони приносили віскі, й подалі від кухонного віконця і несхвального ока місіс Гамільтон присьорбували віскі з пляшки і жували зелений дикий аніс, щоб відбити запах. Якщо біля горна Семюеля товклося менше трьох чи чотирьох людей, слухаючи його молот і його байки, то такий день вважався невдалим. Чоловіки називали його геніальним коміком і ретельно доносили його оповідки додому, а потім дивувалися, як оті історії розплескалися дорогою, бо вони ніколи не звучали у переказах у них на кухнях так само, як з його вуст.
Семюель мав би розбагатіти і через буріння колодязів, і через молотарку, і через свою майстерню, але він не мав хисту до бізнесу. Його замовники, яким повсякчас бракувало грошей, обіцяли заплатити після жнив, потім після Різдва, потім після... аж доки зовсім не забували про це. Семюель не мав хисту нагадувати їм. І Гамільтони залишалися бідними.
Діти приходили так само регулярно, як приходили роки. Жменька перевантажених лікарів округу нечасто вибиралася на ранчо приймати пологи, хіба що ця радість оберталася на кошмар і тяглася декілька днів. Семюель Гамільтон сам приймав своїх дітей, охайно перев’язував їм пупки, ляскав по задках і прибирав у оселі. Коли народилася найменша дитина, вона не дихала і вже синіла, тоді Семюель приклав свого рота до ротика дитинки, вдихав і видихав за неї, доки вона не почала дихати самостійно. Руки Семюель мав такі добрі й ласкаві, що сусіди посилали по нього за двадцять миль, щоб він допоміг при пологах. Він однаково гарно міг упоратися з кобилою, коровою чи жінкою.