Врешті-решт до нього підійшов і коронер:
— Що тебе турбує, Джордже?
— У замках немає ключів,— занепокоєно відповів старший групи.
— Може, вони випали?
— Як?
— Може, вони розплавилися?
— Але ж замки не розплавилися.
— Може, їх вийняв Білл Амес.
— Зсередини? — він простягнув свої знахідки. Обидва болта стирчали.
Оскільки дім хазяїна згорів, а сам хазяїн, вочевидь, згорів разом з домом, працівники чинбарні на знак поваги на роботу не вийшли. Вони тинялися біля згарища, пропонували допомогу, почувалися офіційними особами й усім заважали.
Лише по обіді Джоель Робінсон, майстер, прийшов до чинбарні. Він побачив відчинений сейф і розкидані на підлозі документи. Розбите вікно вказувало, як саме потрапив сюди злодій.
Це змінило характер усієї справи. Отже, то не був нещасний випадок. Місце збудження і суму заступив страх, а за ним підкрався гнів, брат страху. Натовп почав розходитися.
Людям не довелося йти дуже далеко. У каретному сараї знайшли те, що називається «ознаки боротьби» — у цьому випадку, зламану коробку, розбитий ущент каретний ліхтар, сліди подряпин на пилюці та солому на долівці. Можливо, люди й не визнали б оте все ознаками боротьби, якби не кров на підлозі.
Справу узяв до своїх рук констебль. То вже була його парафія. Він виштовхав усіх сторонніх з каретного сараю.
— Хочете затоптати всі сліди? — прикрикнув він.— Ану хутко мені всі за двері.
Він обшукав приміщення, дещо знайшов, а в кутку ще дещо. Підійшов до дверей, тримаючи у простягнутій руці свої знахідки — заплямовану кров’ю синю стрічку для кіс і хрестик з червоними камінцями.
— Хтось упізнає їх? — спитав він.
У невеличкому містечку, де всі знають одне одного, майже неможливо уявити, що хтось зі знайомих міг би когось убити. З цієї причини, якщо докази не надто переконливо вказують на когось конкретного, то має бути якийсь моторошний чужак, якийсь волоцюга з інших країв, де такі події трапляються. Тоді починаються обшуки у притулках бродяг, притягуються до відповіді безпритульні, ретельно вивчаються записи про приїжджих у готелях. Будь-який незнайомець автоматично потрапляє під підозру. Був, як пам’ятаєте, травень, волоцюги тільки-но вийшли на дороги, бо у теплі місяці можна було кинути свою підстилку поблизу будь-якого потічка. З’явилися і цигани — цілий табір, менше ніж за п’ять миль від містечка. Ох і дісталося ж тим бідолашним циганам!
Земля на милі кругом була прочесана в пошуках свіжих розкопок, обстежені всі ставки, де могло б знайтися тіло Кейті. «Вона була така красуня»,— повторювали всі, а це означало, що самі вони розуміли, з якої причини могли викрасти Кейті.
Нарешті на допит привели якогось кудлатого вар’ята — не вар’ята, який верз нісенітниці. Він був чудовий кандидат на повішення, бо не тільки не мав алібі, а взагалі не пам’ятав, що і коли робив у своєму житті. Його слабкий розум відчував, що оті допитувачі чогось від нього хочуть, а оскільки він був створіння приязне, то силився їм догодити. Коли йому ставили питання-пастку, він радісно ковтав наживку і страшенно втішався, що констебль видається щасливим. Він мужньо намагався догодити цим вищим істотам. У ньому було щось надзвичайно миле. Єдина проблема полягала в тому, що він зізнавався в усьому, про що б не йшлося. А ще йому треба було повсякчас нагадувати, у чому його звинувачують. Він був по-справжньому задоволений, коли суворі й настрахані присяжні визнали його винним. Він відчув, що нарешті чогось досяг у житті.
Завжди були і є люди, які стають суддями, і їхня любов до закону і бажання вершити правосуддя мають щось спільне з любов’ю до жінки. Саме такий чоловік вів судове засідання у цій справі — чоловік настільки бездоганний, що він самим своїм життям звів нанівець чимало зла. Без підказок, до яких звик підсудний, його зізнання мало безглуздий вигляд. Суддя допитав його і з’ясував, що той просто не пам’ятає, що робив, кого вбив і навіщо. Суддя тяжко зітхнув, жестом вислав його з зали засідань і посварився пальцем на констебля.
— Послухай, Майку,— сказав він.— Ніколи так не роби. Якби оцей бідолаха був хоч трохи розумніший, ти міг би довести його до повішення.
— Але ж він зізнався,— констебль почувався скривдженим, бо був він людина сумлінна.
— Він би зізнався і в тому, що піднявся золотими сходами і перерізав горло Святому Петру кулею для боулінга,— вів далі суддя.— Обережніше, Майку. Правосуддя призначене рятувати, а не руйнувати.
У таких локальних трагедіях час працює, як вологий пензель на акварелі. Гострі краї згладжуються, пекучий біль притуплюється, кольори змішуються, а з численних окремих ліній виникає міцний сірий фон. Упродовж одного місяця не було аж так потрібно когось вішати, а упродовж двох місяців майже всі довідалися, що не існує незаперечних доказів проти будь-кого. Якби не вбивство Кейті, пожежа і пограбування могли б стати простим збігом обставин. А тоді людям спало на думку, що без тіла Кейті нічого довести неможливо, навіть якщо і вважати, що вона загинула.