На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори

Цілий ряд знахідок у порятованому літературному архіві я, щоб не обтяжувати читача, не називаю, бо вони відомі, або є без назв, уривками, окремими сторінками, що потребує додаткового детального вивчення.

Пропоновані для друку твори розміщено в хронологічній послідовності, хоча певною мірою це умовно.

Борис Тимошенко

ВОДЯНИЙ МАК Із циклу «Тюремні вірші»

Застигло висохле латаття,
Іскриться в золоті сага,
І плесо — мовби скло розляте,
Дрімає в мареві ріка.
Лиш очерет, старий козак,
Безсило звісив свої руки,
І водяний тендітний мак
Ховає в пелюстки розпуку.
Його душа — прозоро чиста,
Пелюстки — лебедя крило,
А він згорнув їх у лахміття,
Щоб не бруднити знов об дно.
Піднісся він до світла днини,
Але слизьке, брудне стебло
Уперто гасить його мрії
І тягне знов його на дно.
У затінку, під осокою,
Лиш промінь сонця там впаде,
Він мовчки бореться з собою
І безнадійно чогось жде.
Чого? Щоби людська рука,
Що звісилась з човна недбало,
Його зірвала й жартома
Жбурнула в човен на поталу?
О водяний наївний мак!
Ми побратими вдвох з тобою:
Я теж підвівсь, але не так
Боровся я колись з собою.
Ти ще вагаєшся, а я — в огні,
Я рвусь вперед, все вище й далі,
Де линуть в небі літаки,
Здолавши страхи і печалі.
Ти сам пірви своє стебло,
Щоб попливти вперед рікою,
Хай тобі буде за стерно
Твоя мета і хіть до бою.
Хай тебе схоплять й на віконце
Поставлять в глечику вмирать, —
Ти бачив день, ти бачив сонце,
Дарма!
Хай стануть стратою тобі вікно й земля,
Ні сліз не буде, ні пісень,
Лише у боротьбі горіння…
Та будь-що-будь — чи смерть, чи день,
Аби не дно і жабуриння!

Табір Букачача

Чи буде весна? З сибірських настроїв

Передчасно опалому листю.

У Сибіру, власне, нема осені й весни. Мазне раптом де-не-де пензлем по сумних, принишклих деревах рання осінь і тільки-но гляне на свої жовті та багряні акварелі, як враз усе прибере. І барви, і тепло, і саме листя. Наче хтось насуплений і мовчазний пройшов одної вересневої ночі по тайзі, старанно обминаючи сосни й ялини, і по-діловому обірвав геть усе листя на березах, осиках і черемсі. Та й по всьому… Не шурхотітиме довго під ногами опале листя, бо ось-ось його вкриє перший сніг; не лине з високості прощальне журавлине «кру-кру»: за який день пролетять тут враз дикі гуси й качки, поспішаючи на південь, бо незабаром захвище, завиє пурга; холоне й обривається незакінченою журна пісня на вустах, бо вже сковує кришталеве повітря мороз…

І здається — не вбраться вже ніколи деревам у зелене листя, не прорости крізь сніг буйній траві, не цвісти пишно барвистим сибірським квітам — усе замела й поховала розлютована пурга, все затиснув у крижаних лещатах цупкий мороз…

Та чи ж назавжди?

Ні, таки прийде, неодмінно прийде і сюди колись весна! Хай запізниться вона, затримається десь на битих шляхах, поки дочвалає до нас, неборака, хай промайне тут тільки короткою гостею на кілька днів, щоб мерщій уступитися літу, але пусте! Повернуться назад, до холодної непривітної батьківщини птахи, проткнуться крізь талий сніг перші зелені паростки й потягнуться до сонця, випереджаючи одне одного, щвидко зазеленіє, мов випущене на волю, листя на деревах, і ростиме воно невпинно — в ясний, погожий день і в світлу сибірську ніч, і знову оратиме й прикрашатиме матінку-землю людина.

Бо й серед непроглядної осінньої мли людина живе, вірячи в неминучу, хоч і далеку ще весну. Таке воно життя, де все має своє місце і час… Так чого ж журиться в темну осінню ніч, якщо, однаково, прийде колись весна? Якщо навіть не для мене, то для інших, а конче прийде!..

Мертві не воскресають Із серії «Сибірські новели»

— Танцюйте, докторе, танцюйте! — ще з порога маленької комірчини, що правила за амбулаторію, вигукував лікпом Колотун, тримаючи в руках якогось папірця.