Лікар Будика саме доїдав ріденьку пшоняну кашку і тільки після того, як спровадив у рота останню ложку, неквапливо спитав:
— Лист, чи що?
— Що там лист! Дозвіл на ваше ім’я відвідати хворого вольняшку У висілку! Коло вахти вже й коні дожидають.
Це була справді неабияка приємна новина, бо значила, що лікаря не тільки нагодують і, певно, почастують самогоном, а ще й, може, Дадуть у вигляді гонорару торбинку самосаду й якийсь шматок сала. Серед вільних мешканців висілка Букачача, що працювали в шахті й на маленькій залізничній станції, ходила уперта чутка, що в Букачачинському таборі сидять кремлівські лікарі, засуджені за отруєння Горького, і через те вони воліли звертатись не до своїх вільних лікарів з місцевої лікарні, а саме до ув’язнених кремлівських світил, котрі, бувши покарані, тепер напевно шануються й радо віддають свої величезні знання хворим.
Добути дозвіл на ув’язненого лікаря було не так легко: треба було звертатись до вищого таборового начальства, і тут важила не тільки службова репутація прохача, а й його ділове значення на виробництві. Будь-кому не дозволять такої примхи, отже, наперед можна було передбачити, що власник дозволу людина значуща, а тому й матеріально забезпечена навіть у теперішній воєнний час.
Зросійщений маріупольський грек Путікос, предки якого під впливом українського оточення стали Будиками, нічим особливим не визначався до своєї життєвої катастрофи, до якої призвів необачно розказаний комусь політичний анекдот. Він був звичайним лікарем-терапевтом у системі Грозненського відділу охорони здоров’я. Серед своїх колег лікар Будика визначався хіба що незмінним апетитом, котрий не покидав його навіть у найтяжчі години життя. Сам Будика признався якось санітарові Францу Пауфашимі, в минулому чеському інженерові, що навіть у найтяжчий день свого життя, коли він дізнався про зраду своєї колишньої дружини, апетит не покинув його: нормально пообідав і залюбки повечеряв. Опецькуватий, з одутлуватими щоками, Будика скидався більше на дореволюційного старшого залізничного кондуктора або на сучасного завгоспа, ніж на лікаря. Але помітне черевце, що росло, незважаючи на обмежену таборову харч, а головне, вміння поважно триматися перед пацієнтами й не поспішати виголошувати діагноз змушували хворих вірити в знання й досвід чорного смаглявого лікаря. А те, що його заарештовано у війську, через що Будика й досі ходив у кашкеті з зеленою околичкою, підпирало чутку про його кремлівську практику. Він непогано влаштувався в таборі, ставши лікарем ОП, цебто таборового оздоровчого пункту, де раціон був трохи більший, знімання проби на кухні збільшувало цей раціон, і, якби він міг щодня їсти те, що хоче, Будика не дуже нарікав би на визначені йому десять років ув’язнення. Теперішня перспектива добре попоїсти у хворого вільнонайманого службовця, як ніщо інше, була йому ковінькою на руку, і Будика швидко почав збиратись.
Лікпомові Колотуну від’їзд лікаря теж усміхався можливістю швидше податися з ОП і, користуючись, як побутовець, перепусткою, десь «постріляти» щодо курива й взагалі збути час доцільніше, ніж морочитися з хворими в стаціонарі ОП. До своїх медичних обов’язків він не тільки в ув’язненні, а й на волі ставився абияк, через що й доскочив своїх п’яти років. На розпитування Будики, за що його засуджено, Колотун, посміхаючись, сказав:
— Чи то напис на ампулах стерся, чи я поспішав дуже кудись, — короче кажучи, вгатив одному бухгалтерові, замість магнезіум сульфурикум, десять кубиків хлористого кальцію в сідницю. Звісне діло, — некроз, сідниця в бухгалтера одвалюється, короче кажучи, бухгалтер став на кілька місяців інвалідом. Звісне діло, якби це був простий чоловік, то так воно й обійшлося б, а то — головбух тресту, що називається, велике цабе, от мені й пришпандорили за нього п’ять років.
Якби його воля, Будика давно б уже прогнав ненадійного лікпома, але Колотун був побутовець і користувався певними пільгами, тоді як Будика був політичний злочинець, «ворог народу», і, в разі чого, Колотунові була б більша віра. Через це Будика побоювався Колотуна, заздрив на його привільне становище в таборі й дивився крізь пальці на його недбайливу роботу.
Тільки на санітара Франца Пауфашиму від’їзд лікаря на кілька годин, здавалось, не справив особливого враження. Чи буде лікар в ОП, чи по'ще кудись, однаково у Франца роботи по саме нікуди аж До пізньої ночі. Легко сказати, — принеси тридцяти двом стаціонарно хворим їжу з кухні, потім окріп, помий посуд, помий підлогу, комусь подай «вутку», другому судно, а там хтось грілки ніяк не Допроситься… А треба ж добрати якусь вільну хвилину, щоб побігти на вахту й попросити у вахтера недокурка потягнути кілька разів. З куривом особливо мучився Франц, відколи доля так несподівано й жорстоко пожартувала з ним.