Я нагадав приятелеві про світил української медицини — професорів Крупського, Черняхівського, Пучківського, що, не боячись знизити свою лікарську репутацію, говорили з усіма хворими українською мовою і мали велику популярність навіть серед міських пацієнтів.
— То був інший час: Скрипник, Чубар, українізація… Хіба ти сам не розумієш, до чого воно йде тепер?.. Я — реаліст, а не мрійник!
3. Колись, за українізації, я викладав у Печерському районі українську мову міліції. Серед моїх слухачів вирізнявся молодший міліціонер з широкими, випнутими вилицями на плескатому обличчі, що свідчили більше про його монгольське, ніж слов’янське, походження. Це був один із найстаранніших моїх слухачів, добре знав правила української граматики й мав уже певний запас слів. Але застосувати практично українську мову — в нього ніяк не виходило. Одного разу після чергової лекції цей міліціонер сказав мені:
— Очень трудно, товарищ лектор, говорить по-украински.
— Чому? — спитав я.
— Нет в этом языке твердости.
— Цебто як? — не зрозумів я.
— Да вот, взять, к примеру, слово «обождите»: по-украински, вы сами нам говорили, можно сказать и «почекайте», и «зачекайте», и «підождіть», и «постривайте». Или взять другое слово, «стой»: по-украински- «стій», «стривай», «не руш»… То ли дело по-русски: сказал: «Стой!» — и никаких тебе испанцев!.. Нет, не подходит этот язык к милицейской службе!..
Я не раз згадую тепер цього оригінального міліціонера й думаю: а може, й справді, нам бракує часто тої «твердости», щоб створити умови, за яких українська мова зайняла б своє природне місце в нашому поточному житті на Україні?..
Чому ж, друзі, вас так мало?
1. Якось улітку я їхав пароплавом з Києва до Дніпропетровська. Я мав вигідне місце в каюті, але там було душно, і я майже цілий день сидів на палубі, милуючись чудовими краєвидами Дніпрових берегів. Часом випадало перекинутися кількома словами з сусідами-пасажирами, часом брався читати книжку й знову віддавався насолоді відпочинку, спокою на душі й можливості мовчки споглядати на довколишню красу.
Насупроти мене сиділа молода, гарна собою жінка. Де вона сіла на пароплав — я не помітив, але, видимо, квитка на каюту їй не пощастило одержати й через те вона з раннього ранку тулилася на палубі, час від часу кидаючи тривожні короткі погляди на велику валізу, що лежала коло неї на підлозі. Жінка ні з ким не розмовляла й лиш здаля прислухалася, коли я говорив з якимось пасажиром, а після цього крадькома питливо поглядала на мене.
У Кременчуці пароплав мав довго стояти, і жінка раптом звернулася до мене:
— Вы в Кременчуге не выходите?
— Ні, - відповів я.
— Простите, — и никуда с палубы не пойдете?
— Сидітиму тут.
— В таком случае разрешите оставить на вас мой чемодан — мне нужно на полчаса съездить в город.
Я дав згоду, і жінка поквапно пішла на пристань. Повернулася вона задихана, коли прогудів останній гудок і матроси заходилися знімати трап.
— Благодарю вас, — сказала, мило усміхнувшись, незнайомка й сіла на своє місце коло валізи, важко віддихуючись.
— Одначе, як це ви зважилися лишити свою валізу на невідому вам людину? А якби я пішов слідом за вами з вашою валізою і зник у натовпі?
— Я была уверена, что этого вы не сделаете, — відповіла спокійно жінка й тепер не крадькома, а одверто подивилася мені в вічі: — Я заметила, что вы со всеми говорите по-украински, хотя сразу видно, что вы интеллигент…
— Хіба це могло гарантувати, що ваша валіза буде ціла? — посміхнувся я.
— Конечно! Я поняла, что вы человек идейный, на которого вполне можно положиться. — I, трохи замислившись, додала: — Такие чужих чемоданов не уносят…
2. На Хрещатику йшов мені назустріч гурток простенько вбраних людей. Ішли вони купою, боячись одбитись одне від одного й разом з тим цікаво поглядаючи на вітрини крамниць, високі будинки й зацвітлі каштани. Один з них, немолодий чоловік у червоній «косоворотці» під вилинялим піджаком, дав своїм дівчатам і молодицям рукою знак спинитися й питає мене: