— Ми з Києва, пробиваємось до Кам’янця, — каже Галя й витягає студентське посвідчення Київського українського університету; за нею і я дістаю з кишені свою посвідку і простягаю отаманові.
Цих посвідок досить, щоб отаманове лице прояснилось і він ласкаво запросив до хати, кинувши короткий наказ комусь із своїх старшин.
У великій світлиці заможного господаря отаман сідає до столу й показує нам на два ослінчики.
— А чого ж то в таку далеку дорогу та ще в такий неспокійний час? — приязно питає він нас, перебігаючи поглядом з Галі на мене й знову до Галі.
— У важливих державних справах, пане отамане, — каже поважно Галя, і обличчя отамана враз серйознішає.
— А які ж маєте докази про це?
Галя витягає з дна своєї торбинки купу запечатаних листів.
Отаман підводить праву брову, бере один конверт і хоче розпечатати, але Галя притьмом хапає його за руку:
— Не руште, пане отамане! Самі розумієте — державна таємниця…
Отаман якийсь час потримав, вагаючись, листа і повернув нерозпечатаним Галі.
— І то правда, — погодився він і попросив нас розповісти, що діється в Києві та що ми чули й бачили в дорозі. Розповідаючи, ми не забули згадати, що про його діла ми багато чули у Вінниці, й попросили поінформувати нас про розмах селянського повстання та його успіхи. Важко було вгадати, хто він з фаху: розсудливою, діловою мовою він скидався на народного вчителя, але видно було, що знався й на військовій справі.
— Тепер увесь люд повстав проти совдепії, але для цього треба було, щоб наш селянин сам почув на своїй шиї нове ярмо, бо наш дядько такий, що не повірить, поки не помацає… Навесні він не вірив нашим газетам та промовам, що закликали його не ховати далеко зброю, скинувши гетьмана, бо суне нова — більшовицька хмара, а дядько тільки посміхався: «З гетьмана можна скинути, з пана теж, а з мужика не скинеш — нема куди!» Аж виявилось, що й мужика можна підважити — забрати в нього хліб, коні, худобу, та ще й командують цим жиди! Отут наш дядько й осатанів і взявся за рушницю, що припасав десь з австрійської війни. Отак і почалось повстання. Тільки вояки з наших селян погані: виженуть більшовиків із села — і швидше додому, спекались, хвалити Бога, чортів, а нема тої думки, що ворога треба гнати й гнати, не тільки з свого села, а з усієї губернії, з усієї України, бо знову повернеться назад.
— А вам же пощастило організувати повстанський загін і звільнити від більшовиків велику місцевість? — спитав я.
— А чого це коштувало! Два села спалили більшовики, повернувшись після повстання в тих селах назад. Отоді й стали триматись мої вояки купи… У бою, правда, стоять добре: знають, що, в разі чого, ні нам пощади від ворога не буде, ні йому від нас ласки не жди. Бачили у дворі кулемет на возі? — спитав, усміхаючись, отаман. — То здобули його ще зовсім не обстріляні хлопці: зметикували молодці зробити на більшовиків засідку в кущах та як дали їм відтіля чосу, то ціла рота розбіглась і кулемета кинула… Більшовики хоробрі для тих, хто боїться їх, а як бачать, що не на таких напали, то й самі спини показують! — упевнено проказав отаман і похопився: — Розбалакався я з вами, а про те й забув, що соловей піснями не ситий!
Отаман устав, підійшов до причинених дверей і гукнув до господаря:
— Донате Пилиповичу! Став на стіл печене й варене — треба пригостити добрих людей. — Потім вийшов на ганок і до своєї старшини: — Панове, на вечерю!
До кімнати увійшло четверо засмаглих чоловіків, мабуть, колишніх солдатів, поскидали з себе зброю і, поставивши її в кутку, підійшли до столу, спідлоба поглядаючи на нас.
— Це мої сотники — майстри ганяти більшовиків. Хоч у кожного з них не набереться й півсотні вояків, та навчились, бісові сини, наганяти страху на тисячу більшовиків. Отой, Михайло Переступ, — показав отаман на низенького похмурого чоловічка, — додумався лякати більшовиків своєю «гарматою»: вибив у барилі денце, а в другому денці провертів дірку і вставив у неї дуло обрізана[5], та як бабахне, то й справді здається, що стрельнула гармата…
Усі зареготали, а Михайло Переступ трохи зніяковів від свого «винаходу».
— Шкоди його «гармата» не завдає ворогові ніякої, а страшить дуже! — сказав другий старшина, ляскаючи Переступа по плечу.
— Недарма ж більшовики допитуються в усіх, кого побачать з наших місць, — відкіля в повстанців гармати, чи то німці їм залишили, чи антанта підкинула? — процідив збоку кремезний чолов’яга.
— А це, — показав рукою в наш бік отаман, — наші дорогі гості. Вони — політики, а бачите, ризикують своїм життям не менше за нас: аж з самого Києва доплуганились сюди!
5
Обрізан чи обріз — рушниця з утятою цівкою, що давало змогу українським селянським повстанцям тих років носити її непомітною під одягом.