Тим часом господар, худорлявий заклопотаний дядько, зовсім не схожий на тих пузатих куркулів з вишкіреними зубами на радянських плакатах, спритно брав від своєї огрядної жінки «печене й варене», яке вона подавала з порога, не заходячи до світлиці, і швидко розставляв на столі миски й полумиски. Наостанку він приніс скляного глека з жовтавою рідиною і поставив на стіл кілька череп’яних горняток.
— Тепер, здається, все. Просю! — сказав господар до Саранчі й вийшов із світлиці.
— Прошу, панове, до столу! — запросив широким жестом отаман і посадив нас з Галею на покуті, виявляючи цим особливу пошану до нас.
— Горілки, вибачайте, в нас нема, а самогон тут не навчились ще добре гнати; та й ні до чого він нам, бо спимо, як ті зайці, - одне вухо спить, а друге наслухає, - сказав, усміхаючись, отаман і налив усім із скляного глека грушевого квасу. Після цього всі взялись за багату вечерю. Чого тут тільки не понаставляв господар хати, і то, видати, не з якоїсь принуки чи страху, а від щирого серця! Варена курка, сало, яйця, огірки, сметана й ранні яблука. За все це одразу ж узялось товариство на чолі зі своїм отаманом, не відставали й ми з Галею, відчувши, після цілого дня тривог і небезпек, потребу наповнити наші порожні шлунки.
За столом увесь час чулися жарти й сміх.
— Ти б, Переступе, вигадав ще якийсь газ, щоб викурювати червонозадих чортів із нашої землі! — промовив Саранча, кінчаючи порати курячу лапу.
— Та йому й гороху для того небагато треба з’їсти! — пожартував сусіда Переступа, натякаючи на його миршаву статуру.
Чимось стародавнім, мало не з часів Запорозької Січі, віяло від просолених та приперчених дотепів цих простодушних людей, котрі зараз весело жартують, а завтра, може, стануть вічна-віч із смертю.
Після вечері Саранча і його старшини, побажавши нам на добраніч, пішли в клуню спати, господар швиденько прибрав зі столу посуд, а його жінка постелила мені й Галі в світлиці.
Після багатьох сильних вражень за цей сповнений несподіваних пригод день я довго не міг заснути, перебираючи в пам’яті все пережите й думаючи про те, який ефект дали б наші визвольні змагання, якби всі ті сили з народу, які ми бачили й сьогодні за вечерею в отамана Саранчі, ставали до вирішального бою не в різний час і поодинці, приходячи до єдиної думки плутаними манівцями, а — одностайно й враз. Чому в історії нашій ми йдемо, бажаючи щастя Україні, різними, часом ворожими шляхами? Хмельницький і Барабаш, Мазепа й Палій, Гнат Голий і Сава Чалий, тепер — Петлюра і Юрій Коцюбинський з Скрипником, нарешті, той розбрат в українських політичних партіях, коли соціалісти-революціонери розкололись на правих і лівих, від соціал-демократів відступились були «незалежні» й стали на радянські позиції, а тепер знову повернули голоблі вправо. Нема згоди й у верховній владі, Директорії, де Винниченко посварився з Петлюрою, вийшов із складу Директорії й майнув на Захід, покинувши Україну в такий скрутний політичний час. Після його виходу фактично Директорії не стало — її уособлював Петлюра, біля якого врядигоди з’являвся Макаренко, тоді як Швеця й Андрієвського ніде не було помітно, мов вони випарувались у гарячому повітрі літа 1919 року. Невже наша сумна історія не навчила нас, що тільки тоді ми досягали чогось, коли, забувши на якийсь час наші внутрішні чвари, консолідовувались, коли народні струмки зливались у потоки, а потоки впадали в одну потужну ріку, яка виходила з берегів і нищила всі перешкоди до нашої незалежності? Барабашеві реєстровці, з’єднавшись під Жовтими Водами з запорожцями Хмельницького, дали початок перемог над шляхетською Польщею; двірські козаки Гонти, поєднавшись з гайдамаками Залізняка, здобули Умань і розлились вогнем Коліївщини по всьому Правобережжю; чи ж не єдиний фронт усіх українських політичних партій привів до проголошення IV Універсалом Центральної Ради незалежності України?..
Думка перекинулась на теперішнє селянське повстання, що його я увіч побачив сьогодні. Село повстало одностайно, та все ж отаман Саранча розташувався з своїм штабом не в якогось селянина-бідняка, а, мабуть, у найзаможнішого багатиря, того глитая, якого не раз виводила на загальний осуд українська драматургія й якого більшовицька пропаганда зве не інакше, як таврованим словом «куркуль»… Тут я ловлю самого себе й дивуюсь: невже міазми тої пропаганди, що намагається внести ворожнечу в наше село, цю монолітну базу нашої нації, просочились і в мою свідомість? І одразу ж заперечую: а для чого Саранчі та його сотникам об’їдати бідняка, коли заможний господар радо розчиняє перед ними свої комори та льохи?.. А чи не виходить із цього, що влада Української Народної Республіки спирається на підтримку куркуля? Що вона — не народна влада в широкому розумінні цього слова, а влада куркульська?..