Я був відповідальним секретарем ювілейної комісії, в мене збереглися копії документів, які надсилалися. Тому не важко мені документально відтворити події, що розвивалися за гострим карколомним сюжетом… Тож читач нехай дарує розлоге цитування: суха мова документів найпереконливіша. 18 серпня 1989 року пішов лист на ім’я голови Комітету державної безпеки Української PCP товариша Голушка М. М. Цитую:
«4 серпня ц. р. в Літературному музеї України на вечорі, присвяченому 90-річчю від дня народження Б. Д. Антоненка-Давидовича, коли присутні довідалися, що органами держбезпеки й досі не повернуто багато праць письменника, які вкрай необхідні для підготовки запланованого повного видання його творів, була створена Громадська комісія для врятування літературної спадщини Б. Д. Антоненка-Давидовича… Під час обшуку (протокол від 23 квітня 1977року), що чинився на квартирі письменника без ордера прокуратури, вилучено 59 (п’ятдесят дев’ять) літературних матеріалів та речей письменника. У другому протоколі обшуку від 21 травня 1979року, який теж зберігся в особистому архіві Б. Д. Антоненка-Давидовича, вилучення зафіксовані в 11 (одинадцяти) позиціях. В позиції 1 (першій) написано, що забрано «машинописний текст на 16 аркушах білого паперу розміром 21 х 29,8 см. під заголовком «Післяслово». Текст починається на першій сторінці зі слів: «Ось і закінчив я нарешті свою кількарічну працю…», закінчується на останній сторінці словами: «…зробив, що міг». Б. Д. Антоненко-Давидович особливо непокоївся цим вилученням, адже йдеться про «Післяслово» до великих спогадів письменника, які того ж 21 травня одночасно були вилучені органами на квартирі в Огульчанського Юрія Антоновича, якому Борис Дмитрович довіряв і давав свої твори на зберігання. З приводу цього також є протокол обшуку, де вилучення зафіксовані в 42 (сорока двох) позиціях. Значна частина тут — твори Б. Д. Антоненка-Давидовича, а саме «Сибірські новели», «Тюремні вірші», які, до речі, вже опубліковані в українських радянських журналах. Але чи всі? Скільки ще зберігається в сейфах КДБ? Надто зацікавлює 34 (тридцять четверта) позиція вилученого в протоколі: «Папка для паперів синього кольору, в якій знаходиться машинописний текст, що починається словами: «СВУ. Від того часу…» на першому аркуші та закінчується словами: «…тривало це горопашне…» на останньому. Текст виконано на 306 аркушах білого паперу». За свідченням Ю. А. Огульчанського — це спогади Бориса Антоненка-Давидовича[2].
Зрозуміло, громадськість занепокоєна не тільки долею всіх вилучень у Б.Д. Антоненка-Давидовича, а й долею його матеріалів, забраних КДБу літературних та громадських діячів, котрі були в дружніх взаєминах із Борисом Дмитровичем і мали або його листи, твори тощо, або матеріали про нього. Йдеться передовсім про обшуки у згадуваного вже Ю. А. Огульчанського, в Н. В. Суровцевої, Василя Стуса, Пашко, Вячеслава Чорновола… Цей список, на жаль, можна продовжувати, та в цьому немає потреби, оскільки працівникам КДБ добре відомо, коли, в кого і які матеріали вилучали при обшуках.
Шановний Миколо Михайловичу! Просимо Вас особисто вникнути в наше прохання і повернути спадкоємцям усі матеріали та особисті речі Б.Д. Антоненка-Давидовича, вилучені в нього та інших осіб під час обшуків.
Уразі потреби Громадська комісія готова зустрітися з Вами й поговорити по суті порушеної справи».
Така зустріч Громадської комісії, яку очолював активний український діяч-робітник Олекса Миколишин, відбулася невдовзі у приймальні КДБ. Серед присутніх від комісії — Леонід Бойко, літературознавець і давній дослідник творчості Б. Антоненка-Давидовича, добре відомий органам інженер Юрій Огульчанський; був також і я. Тож зібралися люди, які добре знали ціну і постаті Бориса Дмитровича, і його творчому доробку. Зрозуміло, побачивши перед собою самого голову КДБ УРСР товариша Голушка, сподівалися на втішний результат нашої зустрічі. Та які ж ми були приголомшені, коли почули найстрашніше — серед вилучених у Антоненка-Давидовича матеріалів спогадів нема… їх знищено. Як?! Чому?! Найточнішу відповідь одержала спадкоємниця архіву письменника молодша донька Ярина[3], яку було на зустріч у КДБ запрошено 22 вересня 1989 року. Їй було показано акт про знищення. Ось виписка рукою Ярини:
2
Невтомний трудівник на літературній ниві та активний учасник історичних подій здавна виношував задум написати біографічну тетралогію (за іншими джерелами — трилогію) під загальною назвою «Що коштує чорний хліб», де хотів згадати своє дитинство й роки навчання, розповісти про національну революцію в Україні 1917-1920-х років та власну участь у тих буремних змаганнях, про український ренесанс 20-х років та нещадне викорінення більшовицькою диктатурою всього національно живого, про десятиліття лютої сибірської неволі та нові надії, породжені так званою хрущовською відлигою… Але цьому задумові здійснитись не судилося. Було написано лише початок (понад 100 сторінок) першої частини «Удосвіта», який автор прочитав найближчим друзям. Серед них був літературознавець, критик Євген Михайлюк, до обгрунтованих, принципових оцінок та порад якого Борис Дмитрович завжди дослухався. А мовилось тоді (поч. 70-х років) про те, що умови життя і праці переслідуваного письменника настільки ускладнювалися (пильний контроль КДБ, вкрай несприятливі домашні обставини, похилий вік, слабке здоров’я), що треба поспішати й доцільно було б зосередитись на найголовнішому періоді… Письменник-реаліст до поради дослухався. Так і народилися спогади «На шляхах і роздоріжжях» про революційні події в Україні й збройну боротьбу за Українську Народну Республіку, учасником якої був студент Борис Давидів. Саме про ці спогади нині йде мова.
3
В житті Б. Антоненка-Давидовича склалося так, що він мав дві доньки і обидві Ярини. Старша — від другого шлюбу з Наталею Карпенко. Молодша — донька його третьої дружини Ганни Борецької, яку вітчим удочерив, і вона стала носити прізвище — Антоненко-Давидович.