— Це розповіла наша людина, яка бачила здалека цю трагедію, пробралась манівцями, як і ви, з Жмеринки до нас і принесла цю сумну звістку… — важко зітхнув комендант.
— Уявляю, що з нею робили в ЧК!.. — зажурено промовила Галя, низько схиливши голову.
— Це навіть важко уявити, бо більшовики перевершили своєю жорстокістю всіх своїх попередників. Це вони показали ще в Кругах, — сказав категорично комендант, з вигляду, видати, не жорстока людина, але не без бравади додав: — Ну, та й ми тепер з ними не панькаємось! За Женю вони ще заплатять нам не один раз!
Безперечно, мені жаль Женю Клепачівську, хоч я ніколи не бачив її в житті, але подібних до неї знаю. Такою ж є і Галя, з якою мене зв’язала триденна небезпечна мандрівка, але мені стає ніяково від останніх слів коменданта, і я мимоволі думаю: невже демократичній українській владі треба бути такою ж жорстокою, як її вороги? Ні, мені не хотілось би, щоб симпатичний проскурівський молоденький комендант обернувся на ката, ставив би зловлених більшовицьких агентів до стінки й з насолодою помсти розстрілював би їх впритул…
Сучасні читачі цих рядків подумають про мене по-різному: одні скажуть — «м’якотілий інтелігент і безхребетник, через яких ми в ті вирішальні роки не здобули незалежності»; інші, поміркованіші, скажуть — він (цебто я) в той жорстокий час не пройнявся жорстокістю і лишився таким, яким пустила його природа у великий життєвий тираж…
Не беруся тепер судити, на чиєму боці правда, — може, мали рацію ті й ті, знаю лише, що жорстокість і непримиренність були, є і будуть до кінця мого життя чужі мені і далекі. Я не толстовець, що не противиться злу, але я певен, що не доведе до добра наслідування найгірших рис своїх супротивників. За що ж тоді боротись і важити своїм життям? Адже зло навіть під українським національним прапором, виголошене українською мовою, все ж лишається злом…
Не берусь писати рецептів чи радити якісь інші шляхи — хай це роблять майбутні борці за наше національне місце під сонцем, але хочу вірити, що те місце не буде залите кров’ю і сонцю не буде соромно кидати своє ясне проміння на нашу оновлену землю. Мене ж особисті сьогодні задовольнить і те, що пишу правдиво, не оглядаючись ні направо, ні наліво, описую події тих буремних літ так, як я їх бачив і розумів, а висновки з прочитаного хай зробить читач, хай сперечається з іншими читачами, гудить або хвалить написане, бо ж, як кажуть, у суперечці народжується істина.
Прощаючись з нами, комендант похопився:
— А чи є ж у вас гроші на перший час?
— Та є, тільки ж це — більшовицькі «метелики», які не ходять тут… — відповіла Галя, і комендант одразу запропонував:
— Давайте сюди ці «метелики», — і обміняв наші радянські рублі на українські гривні. — Ці «метелики» нам ще знадобляться в роботі! -1 хитро підморгнув.
Через годину ми сіли в поїзд Проскурів — Кам’янець-Подільський.
І знову Кам’янець-Подільський
Було близько сьомої вечора, коли поїзд опинився перед пристойним, але не таким великим, як годилось би для тимчасової столиці Української Народної Республіки, вокзалом. Ах, ця бідолашна УНР, Державні межі якої то звужувались до мінімуму, внаслідок війни на Двох фронтах — радянському й польському, то знову поширювались на схід, так і не дійшовши вже ніколи до свого максимуму. Була колись п’єса Мамонтова — «Республіка на колесах», але ця назва більше пасувала до уряду цієї республіки — Директорії та її міністерств, котрий ніде не міг нагріти собі місця. Відступивши в лютому 1919 року з Києва, уряд УНР на короткий час отаборився у Вінниці, але недовго йому пощастило розкошувати у вінницьких готелях, бо, в зв’язку з наближенням фронту, довелось перекочовувати до Кам’янця-Подіпьського, але й відтіля треба було кочувати До Рівного, щоб не опинитись одрізаним у глухому закутку від армії. Весняний наступ польського генерала Галлера на Волинь і Галичину змусив забиратись і відціля. На початку літа Директорії, міністерствам і штабам випало осісти на залізничних коліях Волочиська, цієї останньої станції на колишньому кордоні Російської імперії й Австро-Угорщини, бо з заходу підходила польська армія Галлера, а зі сходу переможно наступала Червона армія. Не інакше, як хоробрість одчаю опанувала стиснуту в таких лещатах поріділу армію УНР, і вона не тільки перестала відступати, а й почала наступ, що закінчився тріумфальним входом її в Київ.