Розпрощавшись з Галею, я подався на запасні колії шукати вагони міністерства шляхів, у якому служив за гетьмана, сподіваючись знайти там знайомих урядовців і через них зорієнтуватись у нових для мене обставинах. Мені довелось чимало попоходити між валками пасажирських вагонів різних міністерств, перше ніж я натрапив на валку міністерства шляхів, де в окремому вагоні третього класу містився й мій фінансовий департамент. Між небагатьма тепер знайомими урядовцями департаменту, що кочуючи добирали способу керувати фінансами різних шляхів України, я здибався з діловодом Пархоменком, з котрим зблизився ще в Києві. Частина урядовців тут же мешкала на горішніх полицях, але Пархоменко підшукав собі кімнату в місті, куди й повів мене заночувати, кінчивши роботу.
Ми пройшли з півкілометра бруківкою повз городи, що пролягли між вокзалом і першими будинками Нового плану, цебто нового міста, відокремленого маленькою річкою Смотрич на дні глибокого провалля від Старого міста, що являло собою старовинний Кам’янець-Подільський.
У двоповерховому будинку, наповненому вщерть наїжджими тимчасовими квартирантами, була на першому поверсі комірчина Пархоменка, до якої, тільки-но пройшла чутка, що через фронти й усякі небезпеки прибув хтось із більшовицького сходу, почалась справжня проща мешканців із цього й сусідніх будинків. Кого тут тільки не було! Навіть троє охтирців прибігли розпитати мене про долю своїх родичів і знайомих, покинутих аж на протилежному кінці Наддніпрянщини. Один із них був студент, представник дуже поширеного в Охтирці прізвища Курило, відомий не стільки тим, що був син дрібного крамаря, скільки цілою плеядою негарних рідних сестер, прозваних у місті «гадючі голівки». Другий був колишній вахмістр уланського полку Кушніренко, батько мого гімназіяльного однокласника. Третій — колишній корнет цього полку — був відомий тільки тим, що одружився з одною із гарненьких охтирських панночок Мартинович. Незважаючи на свої українські прізвища, ніхто з них не виявляв особливих симпатій до українського національного Руху, коли почалась революція, але потреба тікати з кимось від більшовиків зв’язала їх із загонами Директорії й змусила опинитись аж на крайньому заході України, одночасно й українізувавши цих недавніх «малоросів». Розпитуючи мене про Охтирку, всі вони говорили українською мовою, якою нехтували в Охтирці. Але що я міг їм сказати про їхніх родичів та знайомих, коли виїхав відтіля ще раніше від них? Хіба тільки передати випадкові чутки, що доходили до мене зрідка з рідних місць. Одна з таких чуток була про сумний кінець Василя Головинського, мого товариша по мешканню в Києві й дальших мандрах.
Розв’язавши винниченківську проблему «чесності з собою» тим, що не заплатив за харчування голові нашої своєрідної «комуни» на Фундуклеївській вулиці пані Драгомирецькій, Василь подався в рідні палестини й дістався до містечка Тростянця, де йому дальшу дорогу перепиняв денікінський фронт. Отут би йому й перечекати, поки фронтова буря перекотиться далі, але Василеві так кортіло побачити рідні місця, що він зважився пройти останні 18 кілометрів пішки, байдужий до того, хто тепер володіє Охтиркою — білі чи червоні.
Для тих і для тих його постать у студентській уніформі видавалась вельми підозрілою, і хтось — точно невідомо, — зустрівши Василя на дорозі між двома ворожими арміями, на всякий випадок розстріляв його. Так би мовити, — для профілактики…